Розділ 6

За мить все стихло… Прірва більше не розрасталася… Стовпи, що відкривали браму, повільно розкривали перед ними величезну круглу залу. Повітря було теплим, немов дихав сам храм. Вогонь ліхтарів відбивався у золотих та бронзових гравіюваннях на стінах, розкриваючи сцени стародавніх обрядів і незвичних істот, що тягнули руки до неба.

Марія пішла попереду, тримаючи артефакт так, щоб його світло проходило крізь гравіювання. Кожен промінь відбивався на стінах, немов храм сам вимовляв свої слова, шепотів легенди тисячоліть.

— Це неймовірно, — прошепотів Алекс, відводячи очі від сяйва. — Немов вони хочуть, щоб ми бачили все це одночасно.
— І щоб ми зрозуміли, що не лише золото цінне, — сказала Марія, не зводячи очей із барельєфів. — Тут зашифровано знання.

Рафаель йшов позаду, тримаючи зброю. Його темні очі блищали напругою. — Дихати важко, — сказав він тихо. — І це не від вологості.

Марія зупинилася біля першого великого диска на стіні. Він був вирізьблений із темного каменю, із символами, що повторювалися на Серці. Вона приклала його до отвору, і символи почали м’яко світитися.

— Це код, — промовила вона, обережно рухаючи артефакт. — Лише правильне положення розкриє нам наступний крок.

Повітря навколо затремтіло. Залишився лише гул, що йшов від кам’яної стіни. Стелю освітлювали зірки з фосфоресцентного мінералу, які рухалися разом зі світлом артефакта, створюючи відчуття, що вони опинилися під живим небом.

— Ти відчуваєш це? — спитав Алекс. — Ніби ми стоїмо всередині самого сонця.
— Відчуваю, — відповіла Марія. — І воно спостерігає за нами.

Вони рушили далі, ступаючи по широкій кам’яній плиті, що здавалася старою, але міцною. Кожен крок луною відбивався від стін, і раз у раз здавалося, що механізми під ними зітхають або стогнуть.

На середині зали стояв великий круглий п’єдестал. На ньому — ще один артефакт, куди, здавалося, підходив той, що був у руках Марії. Символи на п’єдесталі і на диску почали реагувати, світло поступово наростало, освітлюючи залу золотим сяйвом.

— Тепер усе стає зрозумілим, — прошепотіла Марія. — Храм хоче, щоб ми взаємодіяли, а не просто спостерігали.
— І що буде, якщо помилимося? — запитав Алекс.
— Тоді храм не пробачить, — тихо відповіла вона. — Або… залишить нас назавжди тут.

Звуки механізмів посилилися. Легкі тріщини з’явилися на плитах підлоги, і з далеких кутів залу посунулися важкі кам’яні блоки.

Марія підняла диск. Промені торкнулися символів, що на п’єдесталі, і з’явилася нова комбінація ліній — точний ключ до розгадки. Але перед тим, як вона встигла його прочитати, гул став різкішим, а земля трохи здригнулася.

— Храм знає, що ми тут, — промовив Рафаель.

Світло артефакта злилося з золотом стін, створюючи враження, що зал буквально дихає. Марія відчула, як серце колотиться. Вона знала: правильне положення коду відчинить їм дорогу далі — але перший тест храму вже почався.

Марія обережно повернула артефакт у центральному п’єдесталі. Промені світла зіткнулися із символами, і на підлозі почали повільно з’являтися нові позначки — тонкі лінії, що складалися в складний геометричний візерунок.

— Це схоже на карту руху, — прошепотіла вона. — І кожна лінія веде до активації механізму.

Алекс нахилився, вивчаючи символи на підлозі.

— Якщо ми наступимо на неправильну плиту, — він посміхнувся крізь зуби, -храм нас не пожалкує.

Рафаель стояв за ними, прикриваючи зброєю кожен крок.

— Я відчуваю механіку під підлогою. Кожен крок - сигнал.

Марія провела пальцем по символах. Вони відповідали положенню артефакта, утворюючи логічний ланцюг. Вона зробила перший крок. Плита під її ногою ледь здригнулася, але залишилася на місці.

— Добре, — промовила вона. — Кожен крок має сенс. Це більше ніж гра — це тест на увагу.

Вони рушили далі. Кожна плита під ногами реагувала: деякі злегка прогиналися, інші залишалися міцними. Лінії на підлозі повільно світлішали, створюючи шлях крізь залу.

— Що це? — Алекс зупинився біля великої плити, на якій була вирізана спіраль. - Вона рухається…
— Так, — відповіла Марія. — Це частина коду. Потрібно рухатися синхронно з символами.

Вони просувалися далі. Раптом у дальньому куті залу пролунало тріскіт — невелика кам’яна плита впала в глибину. Алекс змахнув рукою: — Пастка спрацювала!
— Не панікуйте, — сказала Марія. — Це лише перша. Ми навчимося читати храм.

Механізми загуділи сильніше. Зі стелі впали важкі металеві кулі, які зупинилися за сантиметри від них, коли Марія швидко схопила артефакт, спрямувавши світло на символи. Кам’яна стіна перед ними повільно оберталася, відкриваючи новий коридор.

— Дивись! — крикнув Алекс. — Відкриття!
— І пастка за ним, — додав Рафаель. — Ми майже в середині храму.

Марія майже перестала дихати. Світло артефакта поєдналося з променями на стінах, створюючи золотий шлях, який вів до центральної зали. Але земля під ними здригнулася ще раз — і частина підлоги зсунулася, відкривши прірву під ногами.

— Крок уперед, — наказала Марія. — І лише довіряйте артефакту.

Вони переступили прірву, артефакт освітлював їхню дорогу. Лінії на підлозі рухалися разом із їхніми кроками. Кожен рух, кожен дотик — випробування на увагу, витримку і спритність.