Розділ 5

Повітря стояло нерухоме. Навіть джунглі замовкли, наче відчували — щось старе прокидається. Сонце пробивалося крізь крони, розбиваючись на тисячі уламків світла, що танцювали на стародавніх каменях. Марія йшла попереду, тримаючи артефакт, який мерехтів теплим світлом, коли вони наближалися до центру руїн.

— Тут, — прошепотіла вона. — Це не просто сходи… це шлях униз.

Під шаром моху, в самому підніжжі кам’яної платформи, виднівся отвір. Вузький, темний, з орнаментом навколо, який нагадував сонячне коло з трьома концентричними кільцями.
     Рафаель, зціпивши зуби від болю, опустився навколішки й торкнувся символів долонею.

— Теплий, — сказав він тихо. — Камінь живий.
— Це реакція, — відповіла Марія. — На артефакт. Він відкликається на його енергію.

Вона повільно піднесла Серце до отвору. Символи спалахнули — спочатку ледь, потім яскравіше, аж повітря наповнилося м’яким гулом. З глибини пролунало шипіння, і кам’яна плита повільно зсунулася убік, відкриваючи вузький спуск униз.

— Вітаю, — прошепотів Алекс. — Вхід у пекло відкрито.

Марія усміхнулася.

— Пекло — це ще побачимо.

Вони ввімкнули ліхтарі. Повітря в проході було важке і вологе від пилу. Сходи спускалися глибоко під землю, стіни вкривали барельєфи — сцени жертвоприношень, люди з піднятими руками, сонячні диски над їхніми головами.

— Ці зображення не інкські, — помітила Марія. — Вони старші. Набагато.
— Наскільки старі? — запитав Алекс.
— Старіші за самі легенди.

Кожен крок униз луною відбивався від каменю. Вологість ставала все відчутнішою, запах глини змішувався із затхлістю.
Нарешті сходи закінчилися, відкриваючи велику залу, вирізьблену прямо у скелі. В центрі — кам’яний диск, майже три метри в діаметрі, утиснутий у підлогу. На ньому — гравіювання, схоже на ті, що були на артефакті.

Марія присіла й поклала диск у центр. У ту ж мить символи на підлозі почали обертатися, мов шестерні годинника. Повітря загуло, у стінах прокинулися стародавні механізми.

— Боже… — прошепотів Алекс. — Це код.
— Саме так, — відповіла Марія. — Код Сонця.

Зі стелі впала крапля води. Потім ще одна. Потім раптовий тріск, ніби щось гігантське, кам’яне, почало рухатись глибше під землею.

Рафаель підняв зброю.

• Не подобається, що ми тут, — сказав він. — Храм живий.
      Марія вдихнула повітря й не відвела очей від диска.

— Тоді треба розмовляти його мовою.

Вона торкнулася пальцями світлого візерунку, що утворював трикутник у центрі. І в ту ж мить усе стихло. Навіть краплі перестали падати.

Потім — короткий блиск, звук, схожий на серцебиття.
Диск під ногами здригнувся. І повільно… почав розходитись. У центрі відкрилася чорна прірва.

Марія зробила крок уперед.

— Там унизу — серце храму.

Тиша під землею була густою, як вода. Коли останній промінь денного світла зник за спиною, вони опинилися у світі, де час втратив сенс.
Ліхтарі кидали вузькі промені, що розсікали темряву, вириваючи з неї фрагменти стародавніх стін. Барельєфи тягнулися нескінченно: сцени битв, обрядів, дивних істот із людськими тілами й обличчями, схожими на маски.

— Це не просто храм, — прошепотіла Марія. — Це архів.
— Архів чого? — запитав Алекс.
— Пам’яті. Їхньої віри. Їхньої смерті.

Рафаель ішов позаду, прикриваючи. Його кроки були майже безшумними, хоч нога досі боліла після бою. Повітря ставало теплішим, стіни — вологішими. І раптом з темряви, праворуч, пролунав металевий клац. Потім ще один. І ще.

— Зупиніться! — різко прошепотіла Марія.

Вона встигла виставити руку саме вчасно. Перед їхніми ногами з підлоги висунулося десятки довгих кам’яних списів. Алекс застиг. — Пастка. Справжня пастка.
— І все ще працює, — буркнув Рафаель. — П’ять століть — а механізми живі.
— Стародавні майстри знали, як лишити попередження, — сказала Марія, вивчаючи символи на стіні. — Глянь сюди.

На барельєфі — три кола, переплетені між собою, і фігура людини, що торкається їх руками. Біля підніжжя — напис. Вона провела по ньому пальцями, прибираючи пил.

— “Лише той, хто бачить світло крізь темряву, пройде далі”.
— Дуже зручно, — пробурмотів Алекс. — А де, пробач, тут світло?

Марія дістала артефакт. Здавалося, він сам відчував, що його час настав. Ледь помітне світіння пройшло по його краях, і три кола на стіні відповіли тим самим.
Вона підняла його вище — і зображення почало обертатися, виблискуючи золотим відблиском. Списи повільно втягнулися назад у підлогу.

— Гарно, — сказав Рафаель. — Ти знаєш, що робиш.
— Я просто слухаю, — відповіла вона. — Храм говорить, якщо вміти чути.

Вони рушили далі, крок за кроком. Під ногами вже не камінь — гладкий базальт, як поліроване скло. І ось, попереду, у світлі ліхтарів з’явилася масивна брама — два крила з чорного каменю, вкрите різьбленням.
На ній — коло, розділене на сектори, і в центрі — отвір, за формою точнісінько такий, як Серце у руках Марії.

Але перш ніж вона встигла наблизитися, щось глухо загупало з іншого боку дверей.

Три удари. Пауза. І ще три.

Алекс напружився.

 — Хтось там.
— Неможливо, — прошепотала Марія. — Це підземелля було запечатане століттями.

Та знову — три удари. І цього разу гулом пішли по стінах, немов сам камінь дихав.