Розділ 4

Джунглі поволі розступалися, відкриваючи перед мандрівниками долину, де сонце сідало низько й червоніло, немов розпечений диск. Повітря було важким, теплим і насиченим запахом вологи, смоли та старого каменю.

Рафаель ішов попереду, спираючись на палицю, яка допомагала йому з пораненою ногою. Алекс ніс рюкзак, важкий від спорядження, а Марія — уламок золотого диска, загорнутий у тканину. Вона відчувала його пульс — легке, майже непомітне тремтіння, ніби артефакт жив.

— Ми близько, — прошепотів Рафаель, не обертаючись. — Відчуваєш?
    Марія кивнула.
— Земля говорить. — Вона торкнулася долоні до вологої кори дерева. — І відлуння з-під неї. Це місце пам’ятає вогонь.

Перед ними відкрився вид на терасу, де серед зелені виднілися рештки кам’яних сходів. Коріння дерев проросло крізь плити, та все одно вони зберегли чітку геометрію. Десь далеко гуркотіла вода — можливо, водоспад.

— Ось він, — мовив Алекс, витираючи піт із чола. — Теопа. Храм Сонця.
— Не поспішай, — відповіла Марія. — Цей храм не любить непроханих гостей.

Вона ступила на перший камінь сходів. Артефакт у руках раптом освітився теплим золотим сяйвом, і символи на стінах, до того приховані мохом, ожили. Вогняні лінії проступили просто з каменю — круги, трикутники, промені, що сходилися в центрі.

— Це код, — прошепотіла вона. — Архітектура працює як механізм. Диск — ключ.

Алекс нахилився, вдивляючись у символи. — Це нагадує інкську систему орієнтації за сонцем.
— Не зовсім. — Марія поклала уламок у заглиблення на стіні. — Це старше за інків. Значно старше.

Камінь здригнувся. Глухий звук прокотився під ногами, і з глибини храму долинув віддалений скрегіт. Повітря загустіло, а під сходами почала опускатися важка плита, відкриваючи темний прохід.

Рафаель зітхнув.
— Кожен вхід має свою ціну.

Марія засвітила ліхтар. Промінь прорізав темряву, відкриваючи вузький тунель, який вів униз. Стеля була низькою, волога крапала зі щілин, а на стінах блищали зображення людей із сонячними дисками замість облич.

— Вони поклонялися світлу, — промовила Марія. — Але, схоже, боялися його водночас.

У самому кінці тунелю — залізна брама, така стара, що здавалось, дотик до неї змусить її розсипатися на порох. На ній — гравіювання у вигляді змія, який ковтає власний хвіст.

Алекс витер руки.

— Хочеш сказати, ми зараз це відкриємо?
— Якщо прийшли сюди, щоб дивитися, — зітхнула вона, — краще було залишитися в музеї.

Вона натиснула на центр символу. Механізм заскреготів, і брама повільно відкрилася, випускаючи подих старого повітря — важкого, з запахом металу, золота й тління.

Всередині — велика зала. Кам’яні колони, вкриті різьбленням, підтримували купол, через який пробивалося тонке проміння сонця. І в самому центрі, на підвищенні, стояв диск — справжній, цілий. Серце Сонця.

— Ми знайшли його, — прошепотів Алекс, майже не вірячи власним очам.
    Марія підійшла до Серця. Артефакт випромінював тепло, ніби живий. Вона повільно доторкнулася до нього і взяла до рук. У цю ж мить у залі розкотилося коротке металеве клацання — звук зведеного затвора.
    Голос із тіні:
— Вітаю, докторко Рейвен. Ви, як завжди, прийшли першою.

Марія обернулася. З темряви вийшов чоловік у темному одязі, з холодними очима й білим шрамом на щоці. За ним — двоє озброєних найманців.

— Левін, — прошепотіла вона. — Я думала, ти загинув.
— Як бачиш, минуле любить повертатися. — Він усміхнувся. — А тепер — віддай мені Серце.

Повітря в залі стало густим, як розпечений метал. Тиша між Марією та Левіном бриніла, мов струна, натягнута до межі. Світло від золотого диска кидало на стіни рухливі відблиски — ніби сам храм слухав їхню розмову.

— Я знав, що ти не зупинишся, — мовив Левін, повільно наближаючись. —
Ти завжди жила цим — полюванням, відкриттям, адреналіном. Але цього разу все інакше. Серце Сонця — не просто артефакт. Це зброя.

Марія стиснула артефакт міцніше.
— Це знання. Його створили не для руйнування.

— Ти така наївна, як і три роки тому, — він усміхнувся. — Кріс теж говорив про “знання”. Пам’ятаєш?

Її серце обірвалося.
— Не смій вимовляти його ім’я.

Левін зробив крок ближче, тінь від його постаті впала на підлогу, перетнувши сяйво диска.
— Він працював на мене, Маріє. Ти думаєш, він просто загинув у прірві? Його смерть не була випадковістю.

— Брехня, — прошепотіла вона, але голос зрадницьки затремтів.

— Він знайшов ключ, але не встиг повернутися. А ти… — він кивнув на уламок, — ти просто завершила його роботу.

Рафаель підняв рушницю.
— Ще слово — і ти втратиш язик.

— Заспокойся, солдате, — спокійно відповів Левін. — Якщо стрілятимеш тут — ми всі загинемо, - він показав угору, на кам’яний купол. — Стародавні механізми. Вони чутливі до звуку.

Марія перевела подих.
— Що ти хочеш?
— Те саме, що й ти. Відповіді. Але я готовий заплатити більшу ціну.

Він простягнув руку.
— Віддай Серце. Або я заберу його з твоїх холодних пальців.

Раптом у стіні щось клацнуло — камінь, на який став один із найманців, провалився. Ланцюг механізмів ожив. Підлога під ногами почала трястися.

— Назад! — закричала Марія.

Із купола впав кам’яний уламок, розбивши підлогу біля неї. Пил здійнявся, сонячне проміння стало тьмяним.
    Левін відскочив убік, його люди відкрили вогонь — кулі зрикошетили від кам’яних плит.