Розділ 3

Ніч у джунглях не буває по справжньому темною — лише глибоко живою.
Світло місяця ледь пробивалося крізь навислі крони, і повітря пульсувало шурхотом, криками, шелестом — самим диханням Амазонії.

Марія сиділа біля вогнища, дивлячись на уламок золотого диска. Символи на ньому мерехтіли у відблисках полум’я, мов живі.
— Це не просто мапа, — сказала вона. — Це ключ. Диск реагує на світло.
     Алекс обережно глянув на неї:
— Ключ… до чого?
— До місця, де сонце торкається землі. Так казав один старий шаман.

Рафаель мовчки чистив свій ніж, ніби не чув. Але Марія знала — він слухає кожне слово.

⁘ ⁘ ⁘

Уранці вони рушили вглиб. Шлях ставав важчим. Вода в болотах сягала колін, комахи гуділи з безумною впертістю, а повітря стало таким щільним, що кожен подих вимагав зусилля.

Раптом Рафаель зупинився.
— Сліди, — сказав він. — Троє. Озброєні. Йшли перед нами кілька годин тому.
— Найманці? — спитав Алекс.
— Або мисливці за артефактами. Але рухаються швидко. Занадто швидко.

Далі стежка привела до зруйнованого поселення. Кам’яні фігури стояли серед ліан, обличчя стерті часом, але погляди — спрямовані на центр площі. Там, серед моху, лежав чорний камінь із вирізьбленими символами сонця.
    Марія нахилилась і провела пальцями по лініях.
— Це той самий знак. Вони шукали його…

Тріск пострілу розітнув повітря. Куля вдарила в дерево поруч. Алекс кинувся за укриття. Рафаель, блискавично реагуючи, відкрив вогонь у відповідь.
— Вони нас знайшли! — крикнув він.

Марія схопила уламок і пригнулася. Навколо все вибухало звуками — кулі, крики, бризки бруду. Вона побачила вдалині силует у чорному — високий, з обличчям, закритим банданою. І саме цей силует кинув гранату просто до руїн.

Вибух зніс частину старої стіни. Хвиля пилу прокотилася по галявині, Марію відкинуло до землі. Вуха заклало, світ тремтів.
     Коли вона прийшла до тями, навколо вже було тихо.
Рафаель лежав поруч, кров на нозі, але живий.

— Вони забрали наші карти, — прохрипів він. — Усе.
   Марія підвелася, стискаючи уламок.
— Але не це, — сказала вона. — Без нього вони нічого не знайдуть.

Рафаель підвів голову.
— Ми маємо йти далі. Якщо залишимось — вони повернуться.
— Згодна, — відповіла Марія. — Ми знайдемо Серце раніше.

Вона глянула вгору. Крізь дим і пил пробивалося сонце — червоне, як кров.
І в цьому світлі диск у її руці загорівся золотим сяйвом. Марія відчула, як усередині щось змінилося — ніби сам артефакт кликав її вперед.

Попереду, за кілька днів шляху, було місце, яке старі карти називали Теопа — Храмом Сонця. Але тепер вона знала: вони не єдині, хто туди йде.