Розділ 2

Літак приземлився на смугу невеликого аеропорту Пуерто-Мальдонадо.
Повітря, одразу огорнуло тіло вологою пеленою.
   Марія вдихнула його — важке, живе, з ароматом землі, прілого листя й диму. Вона відчула, що знову вдома — не в Лондоні, а тут, де ритм серця збігається з подихом лісу.

Алекс обмахувався картами, бурмочучи:
— Тепер я точно знаю, чому ти покинула ці місця. Тут дихати неможливо.
— Нічого, — відповіла Марія, вдягаючи капелюх із широкими полями. - Через день звикнеш. Якщо виживеш.

На стоянці їх уже чекав темношкірий чоловік у старій військовій сорочці.
— Сеньйора Рейвен? — запитав він ламаною англійською. — Я — Рафаель. Ваш провідник.

Його очі, темні, мов кавові зерна, світилися спокоєм і силою.
Він потиснув руку Марії, коротко глянув на її валізу — і мовчки рушив до старого вантажного позашляховика.
— Він небагатослівний, — прошепотів Алекс.
— І добре, — відповіла Марія. — У джунглях балакучі довго не живуть.

Дорога від аеропорту тягнулася кілька годин. Пилова траса вела через поселення, де діти бігали босоніж, а жінки торгували манго просто з кошиків. Потім асфальт закінчився, і почалися ґрунтові серпантини, що петляли між деревами, схожими на гігантські колони храму.
   Амазонія приймала їх без слів.

— Ми зупинимося в Сан-Пабло, — сказав Рафаель, не відводячи очей від дороги. — Далі тільки човном.

У селі над річкою все виглядало так, ніби час зупинився. Марія стояла на дерев’яному пірсі, дивлячись, як сонце повільно сідає над водою, фарбуючи джунглі в мідний колір. Десь неподалік кричали мавпи, і цей крик зливався з гулом цикад у дивну, дику симфонію.

— Не забула, як це звучить? — спитав Алекс.
— Як можна забути, — усміхнулася Марія, — якщо воно живе в тобі.

Наступного ранку вони вирушили річкою.
    Човен ковзав між деревами, що схилялися просто до води. Вода була темна, майже чорна, й відбивала небо, як дзеркало. Рафаель сидів біля керма, мовчки стежачи за течією.

На четвертій годині шляху Марія помітила щось дивне — відблиск на березі.
— Зупини, — сказала вона.
    Рафаель нахмурився, але підкорився.

На піску лежала стара металева каністра, наполовину вкрита мохом.
Алекс підняв її, відчистив рукою. На боці — вигравійований знак: те саме коло з трьома променями.
— Вони були тут, — прошепотіла Марія.
— Хто — вони?
— Ті, хто шукає Серце Сонця. І, схоже, випереджають нас.

Увечері вони зупинилися біля старої місії, яку Рафаель назвав «Пуста святиня». Стіни — зруйновані, дах — провалений, навколо — лише тиша.
Марія вклала уламок золотого диска у світло ліхтаря — і символи засвітилися м’яким сяйвом.

— Це місце — на шляху, — сказала вона. — Ми близько.

Рафаель озирнувся.
— Якщо ми близько, значить, і вони теж, — тихо промовив він.

Десь у темряві хруснула гілка. Потім друга. Марія підняла ліхтар і побачила тінь — високу, нерухому, за кілька метрів від них. Рафаель рвучко вийняв ніж. Але тінь зникла. Лише шурхіт листя й нічна пісня Амазонії.

Марія стискала уламок у руці. Вона знала: це був не звір. І не привид минулого. Це був хтось живий — і цей хтось уже йшов за ними.