Розділ 1

ЧАСТИНА 1

Лондон прокидався повільно, наче старий лев, якому набридло ревіти.
Крізь ранковий туман проступали шпилі соборів і вузькі вулиці, де під ногами хрустіло осіннє листя. Марія Рейвен стояла біля вікна своєї квартири на третьому поверсі старовинного будинку в районі Кенсінгтон і дивилася, як краплі дощу повільно стікають по склу.

На її письмовому столі — хаос: розгорнуті книги з археології, старі фотокартки, уламок золотистого диска, який вона ніколи не випускала з рук надовго.
    Три роки минуло, відколи Амазонія забрала Кріса, але відчуття провини сиділо в ній, як уламок під шкірою. Вона змінила континент, спосіб життя, навіть ім’я у публікаціях — але минуле не відпускало.

У кімнаті пахло кавою й пилом. Годинник на стіні відбивав час, ніби нагадував, що життя триває, хоч би як боліло.

Телефон задзеленчав різко..
— Маріє, ти жива? — на тому кінці голос Алекса, її колеги з Британського музею, прозвучав із неприхованим подивом. — Я думав, ти вже на пенсії з тридцятьма кішками.
    Вона всміхнулася ледь-ледь.
— У мене поки що одна. І то не моя, а сусідська. Що сталося?
— У нас тут... дивна знахідка. Прийди, глянь сама.

Годину потому Марія стояла серед виставкової зали, де все ще пахло свіжою фарбою після реставрації. Алекс показав їй невеликий пакет, запечатаний сургучем.
— Прийшло з Перу. Без зворотної адреси. Тільки твоє ім’я.
— Моє? — Марія нахилилася ближче.
    Печатка була старовинна, із символом — коло з трьома променями.

     Її серце стислося. Той самий знак, що на уламку, який вона тримала в день, коли загинув Кріс.

Вона обережно зняла сургуч, розгорнула папір. Усередині — короткий лист, написаний старою іспанською, і фотографія уламку кам’яної стіни, вкрита мохом.

“Serce del Sol ha sido hallado. El camino vive.” — Серце Сонця знайдено. Шлях живий.

Марія відчула, як кров приливає до обличчя. Її пальці тремтіли.
— Хто це міг надіслати? — запитав Алекс.
— Той, хто знає, що сталося три роки тому, — відповіла вона тихо. — І той, хто хоче, щоб я повернулася.

Її погляд ковзнув по фотографії. Кам’яна кладка була знайома — майже така сама, як у тих руїнах біля річки Мадре-де-Діос. Але ця — більша, старіша, глибше в джунглях.

Вона взяла уламок із кишені пальта, приклала до фотографії. Символи збіглися.
    Це не збіг. Це виклик.

Тієї ночі вона довго не могла заснути. За вікном крапав дощ, і місто шуміло, наче океан із мільйоном голосів. Вона сиділа за столом, розгорнувши старі записи, карти, щоденники. Поруч — фотографія Кріса, де він сміється, прикриваючи долонею сонце.

— Ти ж казав, що ми знайдемо його, — прошепотіла вона. — Може, настав час спробувати ще раз.

Ранок зустрів її запахом свіжого повітря і рішенням, що вже визріло всередині. Вона знайшла стару валізу, витягла з неї компас, записник, ножа, маленьку бронзову фігурку ягуара — талісман, який колись їй подарував Кріс.

  Амазонія.
     Це слово пульсувало в її голові, як заклинання.

 У підвалі свого будинку вона розгорнула стару карту Амазонії, на якій позначила місця, де вона і Кріс залишили свої сліди три роки тому. Слід від уламку диска вказував на територію, яку мало хто з сучасних дослідників наважувався відвідати…

⁘ ⁘ ⁘

— Ти справді збираєшся туди знову? — запитав Алекс, коли ввечері вони зустрілися в маленькому кафе на Кінгс-роуд.
— Так, — відповіла Марія, ковтаючи холодний ковток кави. — І на цей раз я не залишуся одна.

Вони обговорили план: супутникові карти, спорядження для виживання, ліки, рації. Алекс склав список усіх небезпек: отруйні змії, павуки, глибокі річки, хвороби. Марія уважно слухала, але її думки вже були там, у джунглях, де запах вологого листя і запах землі зливалися в одну цілісну мелодію небезпеки.

⁘ ⁘ ⁘

Наступного дня вона вирушила на зустріч із фінансистом експедиції — старим знайомим з темним минулим, який міг забезпечити авіаперевезення і всі дозволи. В офісі з панорамними вікнами він сидів, склавши руки, з поглядом, що оцінював кожен рух.

— Підтверджую вашу заявку, — сказав він, ледве посміхаючись. — Але пам’ятайте: ви не єдині, хто хоче знайти це «Серце Сонця».
     Марія кивнула. Її передчуття не підводило: вони будуть не одні у джунглях.

⁘ ⁘ ⁘

Ввечері пакування спорядження тривало до пізньої ночі. Марія перевірила все: ножі, мотузки, аптечки, картографічні пристрої. В руках вона тримала уламок диска і фотографію, на якій Кріс усміхався їй з минулого.

Коли нарешті вона закрила валізу, серце стислося. Відчуття небезпеки було настільки сильним, що здавалося: хтось спостерігає за нею навіть у Лондоні.

На світанку, коли літак відлітав до Перу, Марія сиділа біля вікна, дивлячись на хмари. Її думки літали між минулим і майбутнім, між втратами і шансами, які відкриваються лише тим, хто наважується ризикувати.

— Ми готові? — запитав Алекс, сідаючи поруч.
— Завжди готова, — відповіла Марія, і її погляд упав на уламок диска в сумці. - Амазонія чекає.

Літак набрав висоту, залишивши позаду місто, туман, втому і страх. Попереду були джунглі, темні та непередбачувані, де кожен крок міг стати останнім.