Пролог

Тропічна ніч дихала важко. Амазонія вміє мовчати, коли людина намагається підкорити її — і саме це мовчання було найстрашнішим. Марія Рейвен стояла на краю глибокої ущелини, де колись, за переказами місцевих, стояв храм Сонця. Дощ заливав лице, а блискавки миготіли над зеленими хребтами, висвітлюючи уламки колон, мов зуби стародавнього звіра.
— Ще трохи, — крикнув Кріс, її колега, намагаючись перекричати бурю. — Я бачу вхід! Там унизу!
    Марія ковзнула по мокрому каменю, притискаючи до грудей мапу, намоклу від дощу.
— Це безумство! Ґрунт ось-ось обвалиться!
— Ми так близько! — відповів Кріс, усміхаючись крізь потоки води.
    Він зробив крок уперед — і земля пішла з-під ніг. Марія встигла схопити його за руку, але пальці ковзнули по ременю рюкзака. Вага потягла вниз.
— Кріс! — закричала вона, голос загубився в реві грому.
    Він упав у темряву, лишивши їй лише уламок золотистого диска, що вилетів із його рюкзака й упав прямо до її ніг.
    Світ блиснув, і Марія відчула, як у голові дзвенить тиша. Вона стояла серед бурі, дивлячись униз — на прірву, яка забрала єдиного друга, єдину людину, що ділила з нею мрію. В руках — уламок, на якому сяяв вигравійований символ: коло з трьома променями.
    “Серце Сонця…” — прошепотіла вона, відчуваючи, як холод дощу змішується зі слізьми.
     Минуло три роки. Але щоночі їй снилася та сама сцена — руїни, крик, уламок золота. І коли вона вже почала вірити, що минуле поховано, з «неба» знову впало послання.

Шановні читачі! Сподіваюсь Вам сподобається і Ви окунесть разом із головною героїнею у джунглі Амазонії :)

Якщо подобається ставте сердечки. Дякую Вам! І приємного читання! :)