Розділ 31. Дощ на зледенілу душу

Я притиснулась до стіни. Намагалась не видати ні звуку, хоча знала, що це не врятує мене. Яскравий місяць-молодик посміхався із неба, а вулиця була безлюдна: наближалась комендантська година. Ось завмерла хода хижака.

– Я чую, як б’ється твоє серце, – сказав Ратмир. – Це страх.

«Страх? – подумки відлунила я. – Ніякого страху. Тільки готовність до останнього бою в моєму житті».

Ганьба мені! Я зовсім розучилась виживати. Я більше не гідна звання вигнанки Полярної пустки. Але навіщо мені виживати? Заради тих клятих батьків, які викинули мене? Заради Атріка й Міри, яких ніколи вже не побачу? Чи заради маленького вогника дружби, який зародився у моїй душі?..

«Ейві, заспокойся, – мовила Книга. – Такі думки є нормальними. Просто у тебе змістилась криза підліткового віку».

Та сама хода хижака. Виважена й неспішна, що веде до жертви, яка нікуди не втече.

«Ейві, послухай мене! Я не казала тобі, але ти здатна його перемогти. Тобі страшний лише його меч, а з вовком ти впораєшся. Намацай той меч і направ туди…»

Запізно.

– Я не вірю, що ти не здаси мене, – сказав Ратмир.

Він рвонувся, а я скочила з укриття та метнула кинджал. Звичайно, промах. Лютий удар, що збив мене з ніг, повалив до землі. Ще один кинджал я стискала в руці… Від болю падіння помутніло перед очима, та я різонула навідліг. Ледь-ледь подряпала почвару! Ратмир вибив той кинджал, і лезо дзенькнуло об каміння.

Цупкі кігтисті пальці стиснули мені горло.

– Чому ж ти не здала мене? – гарчав Ратмир. – Чекала кращої нагоди? Хотіла шантажувати мене? Чи ти з тих, хто вистежує цілу зграю?!

Я задихалась. При світлі місяця він втрачав людську подобу. Очі палали вогнями, вовча шерсть потворила обличчя…

«Ейві, я благаю, не помирай!»

Я глянула у ті вогненні очі з болючою люттю. Ніколи не думала, що помру від удушення. Останнє повітря роздирало легені… Хіба ж дарма Криштоф Довбень вимучував мене прийомами? Єдина відчайдушна спроба. Просунула руки між його – і вдарила в сторони. Потягнула його вниз. Зі всієї сили шарпнулася вбік – перекотилась і була на ньому… та він перекотився знову.

З розпачем торкнула кинджал поблизу – не змогла схопити. Хоч він випустив мою горлянку, та хотів повторити. Я не дала: перекат, перекат, перекат. Зупинка. Як далеко кинджали!

Ратмир стомився від своїх намагань. Одною рукою притискав мене до землі, а іншу простягнув, і в неї влетів меч. Лезо блиснуло під місяцем. Я побачила в ньому відбиток смерті… Аж тут Ратмир спинився.

– Чому ти не кричиш?

– Навіщо? – сторопіла я.

– Щоб хтось почув і врятував тебе!

– Хто?

Ратмир не рухався. Місячне світло більше не падало на нього, і шерсть всоталася у шкіру. Його очі, зовсім людські, не розуміли мене. Та я й не чекала розуміння. З усією відчайдушністю тягнулась до кинджала, та не могла подолати кількох сантиметрів. Аж раптом… лезо під’їхало до мене. Я схопила його та притиснула Ратмиру до грудей.

– Облиш ректора, – тільки й мовила я.

Ганьба! Хотіла його вбити, та не знайшла в собі сили дотиснути до кінця. Хотіла… його дослідити. Зрозуміти, що він таке. Я бачила нечисть і бачила людей. Але я ще не бачила такого, як він. Бо надто людськими були його очі. Бо надто по-людськи здригнувся він… Бо й він спинився і не опустив меча.

Ратмир глянув на лезо біля його грудей і похитав головою. Він не відступить від свого. Але погляд, з яким він дивився на мене, змінився. Обережно, неспішно Ратмир звівся на ноги та відступив на кілька кроків. Я підскочила вмить і схопила другий кинджал.

Далеко в Лісі завив вовк… Шелестіло листя, а ми стояли й пронизували одне одного очима. Кульмінація поєдинку минула, проте напруга в мені булькотіла через край.

Пустельні барси ніколи не облишали жертви. Вони рвали її доти, доки не згасне остання крапля життя… Я зрівняла Ратмира до барсів, звичайної нечисті, але ж він не такий.

– Ти не будеш здавати мене, – мовив хлопець.

Це було ствердження та запитання водночас. Він не відривав від мене очей і чекав, що я щось скажу.

– Це ж так не по-дикунськи, – видала я.

На мить його очі, суворі й розгублені, спалахнули вогнями. Та тут же й згасли, бо місяць сховався за хмари. А потім… Дивина, небачена краса. Холодна крапля вдарилась мені об руку. Забриніла й стекла тоненькою смужкою. Дмухнув вітер, і краплі посипали на мене хвилями. Торкали руки, обличчя, волосся… Осідали на вії, вдаряли у щоки… Потрапило в око.

Заворожена, розгублена, я підвела обличчя до неба.

– Це… дощ? – прошепотіла самими вустами.

– Дощ… – зронив Ратмир.

Це була дитяча трепетна мрія – побачити дощ. Я чула його кілька разів, коли лічила хвилини у кімнаті в гуртожитку… Але побачила, відчула – вперше.

Аж ось загуркотіло все довкола, від обрію до обрію! Небо розкололося навпіл, я підскочила з переляку. Зіщулилась, як мале дівча, і нажаханими очима водила навкруги. Але гуркіт влігся, знову впала пітьма.