Розділ 30. Треба було здати

Мабуть, є такі дурості, які ми робимо свідомо. Чи тому, що людина не може без дуростей, чи тому, що нам починає здаватись, що усе наше життя, увесь навколишній світ – суцільна дурість.

Я б злукавила, якби сказала, що ті потайні ходи раз і назавжди змінили моє життя. Що відтоді я день у день провалювалась кудись, віднаходила нових незрозумілих персон чи прозрівала на рахунок попередніх. О, ні: я лише накопичувала висновки й спостереження, помалу підкрадалась до розгадок таємниць. Дивилась на Сару й міркувала, що їй не личить таке ім’я. Слухала лекцію Луки Сизого та збиралася з силами, щоб звернутися зі своєю проблемою.

– Отже, ми підходимо до одної з найважливіших тем теорії магії, – провадив викладач. – Нечисть і магічні створіння. Усі ви знаєте, що нечисть – це істоти, створені магією. Темрява у них в крові. Але магічні створіння також створені магією. Постає питання: чим же вони відрізняються? Я вам відповім: очима. У нечисті світяться очі. Словом, якщо у створіння світиться грива чи крила, чи воно світиться все чи не світиться зовсім – це магічне створіння. Світяться очі – значить, нечисть.

– Невже це все? – пирхнув хтось.

– О, звичайно, я жартую, – посміхнувся Лука Сизий. – Очі – лише головна ознака. Насправді нечисть – це істоти, створені темною магією, а магічні створіння – будь-якою іншою. Магічні створіння прислужують магам із прадавніх часів: це грифони, фенікси, єдинороги… Сюди ж зараховують драконів та Срібношерстих вовків, хоч це істоти на межі.

Лука Сизий роззирнувся.

– А що ми знаємо про нечисть? Це істоти, сповнені темряви. Їх неможливо приручити чи зрозуміти. Цікавий аспект – місячне світло. Якщо для нас це лише світло, відбите зорею, то для них все зовсім інакше. Це наче спусковий гачок. Якщо припустити, що хоч колись нечисть має над собою контроль, то під впливом місячного світла вона втрачає його остаточно. І нею керує єдине бажання – вбивати.

Я потайки глянула на того, на кого забороняла собі дивитися. Ратмиру не подобалась лекція про нечисть. Стиснуті вуста та холодний зверхній погляд… Там, під кабінетом ректора і на містку, на нього падало місячне світло. Мабуть, саме через це у нього проступала шерсть та вовчі кігті, а ще очі палали вогнем.

– Нечисть буває «нижчою» та «розумною», – продовжував викладач. – Серед нижчої – всілякі виверни й василіски, ґулі й мантикори… Розумна нечисть – це насамперед людиноподібна нечисть. Гарпії, мавки, русалки… А також всіма знані перевертні. Дослідники часто дискутують…

Але дослухати лекцію нам не вдалось. Такий гуркіт – лютий, страхітливий! – здійнявся над академією, аж заклало вуха. Вибухнув ректорів кабінет. Питання було: де був господар у той час?

Усі висипали, щоб побачити розвалену вежу, а я з жахом дивилась на Ратмира. Ректор – ніхто мені, чужа людина. Але дивним підсвідомим чуттям я усвідомила, що його гибель безповоротно вплине на мою долю. Я не хотіла, щоб він помирав!

І ось – мої принципи зійшлися у конфлікті. Чи був якийсь вчинок, про який я шкодувала? Здається, тої миті я його знайшла.

«А я казала! – напалася Книга. – Казала, щоб ти його здала! Невже ти досі не бачиш, для чого існують закони? Щоб захищати світ від таких, як він».

– Твоя правда, – прошепотіла я.

Мої принципи честі, які я зберегла протягом вісімнадцяти років життя у безчесному крижаному пеклі, наче приплюснули брудним чоботом. Яка ж це була дурість – прийти у новий світ і жити за старими законами. Згадувати слова Атріка, коли він жодного разу не переступав Великої стіни!

«Ейві», – здригнулася Книга.

Від безсилої люті я стиснула кулаки. Слово Атріка для мене священне, і жодні закони не змінять цього. Я мала здати Ратмира тоді – і маю зараз. Та я не переступлю через себе і не стану такою, як ці кляті гидкі маги. Моя відповідь пряма і безжальна, тому що я – вигнанка Полярної пустки.

О, ректор вижив. Пораненого, його вчасно доправили до цілителів.

Я похмуро невідривно дивилась на Ратмира. Коли всі бігали й репетували, він сидів непорушно. Обличчя кам’яне, руки зціплені від безмовної люті: його спроба не вдалась.

Враз він рухнувся і глянув мені в очі. Та я не відвела погляду. Я дивилася прямо й незмигно, щоб він зрозумів, що після наступного такого замаху я прийду та вб’ю його. Принаймні спробую. Тому що він – нечисть, він заслужив.

«Ейві, що ти коїш? – змолилася Книга. – Ти загинеш у поєдинку з ним. Та й хіба ти тікала з Полярної пустки не для того, щоб перестати вбивати?..»

«Як жаль, що я вмію тільки так».

Понуре видовище – розвалена центральна вежа академії. Їй повністю знесло верхній поверх, уламки розлетілись далеко по майданчику між корпусами. Понищити таку красу… До якої цинічності доходила я, що думала про красу, коли ледве не вбито людину!

Ту вежу відбудували за декілька днів. Сміхота: я б ніколи не змогла уявити книжника у вигляді будівельника. Виявилось, що існують спеціальні господарські закляття, що допомагають підіймати вантажі, класти блоки та скріплювати їх за лічені хвилини.

Вежа стояла, як новенька, але гордість академії похитнулась. Попри заходи безпеки з приводу чорнокнижника у неї проникнув шкідник. А проте, академія не викликала гвардійців: вона взялась проводити розслідування сама.