Розділ 26. При світлі дня

Довірлива тиша – ось, чим насправді сповнена бібліотека. Коли тільки книги дихають на тебе подихом прадавніх часів… Коли велич незрима простягається до самих склепінь… Коли довкола нікого, тільки замріяна бібліотекарка сидить за столом.

Я невпевнено спинилась. Бібліотека ділилась на дві зали – котра потрібна мені?

«О, так, – протягнула Книга. – А бібліотекарка сидить тут просто так і нічим тобі не допоможе».

Я видихнула й рушила до жіночки. Видно, у всіх бібліотекарок професійний пронизливий погляд, адже вона вмить зрозуміла:

– О, ви тут вперше? Навчальна література – ліворуч, художня – праворуч.

Я подякувала та рушила до зали з навчальною літературою. Полиці з книгами простягалися до самої стелі, між шафами виднілись диванчики й столики. А попереду стояло кілька знайомих підставок із кулями. Я зметикувала, що у всіх таких артефактів однаковий принцип дії: кладеш руки на кулю… і загадуєш, що хочеш знайти?

Тоді я задумалась, задля чого, власне, я сюди прийшла. Тлумачний словник? Грець із ним, інколи моє паперове чудовисько таке добре, що й саме пояснить термін. А от інформацію про Живі Книги варто пошукати.

Я підійшла до підставки й поклала руки на кулю. Отже, Живі Книги, Живі Книги… Куля залилась слабким сяйвом, і між полиць почався рух. Незабаром із них вилетів десяток книг та вишикувався переді мною в повітрі. По правді, я очікувала лише одну книгу, а тепер мусила думати й вибирати. Тикнула на щось середнє. Інші книги повернулись на полиці, обрана лягла на столик поруч.

Тоді я раптом зрозуміла, що Легендарні артефакти – не єдине, що цікавить мене. Незабаром на столик уклалась книга про перевертнів. А ще за мить – енциклопедія отруйних комах Світлозем’я. Я хотіла перевірити, чи справді сколопендра така небезпечна, як запевнила мене одна нечисть.

Усівшись на диванчик, я взялась до читання. Не до звичайного, а такого, як навчили на парах книжництва: кожна книга була Малим артефактом, отже, я могла застосувати класове вміння. А заодно вдосконалити його. Я занесла руки над книгою та зосередилась. Зашелестіли сторінки, перед очима поплила інформація… Часом я збивалась і мусила входити в «читацький транс» заново.

Довкола панувала така ж тиша. Зрідка долинали кроки, схоже шелестіння… Я засвоїла інформацію про Живі Книги. Автор розписував, які це рідкісні пречудові артефакти й доводив, що їх варто зараховувати до Легендарних. Втім, були й згадки, що деякі з них мають навдивовижу паскудний характер. З цим я була згодна.

Також була цікава деталь: Жива Книга здатна чаклувати без втручання господаря. Заразом вона повністю залежить від його потенціалу й резерву. Артефакт не зможе чаклувати, якщо власник «на нулі».

Ще одна характерна риса: щоб прив’язати до себе Живу Книгу – зшиток аркушів із власним розумом та вдачею – витрачається значно більше енергії, ніж на звичайну. Тому слабкі маги не стають власниками таких артефактів. Натомість Живі Книги майже завжди належали найвеличнішим чарівникам Артару. Були й задокументовані згадки, як ці Книги власноруч змінювали хід історії: коли маг-полководець падав, смертельно поранений, а його артефакт продовжував боротись замість нього і таки доводив битву до переможного кінця.

Я скоса зиркнула на Книгу. Навряд чи вона щось робитиме, коли я битимусь у конвульсіях…

Втім, що я знайшла про знищення Живих Книг? О, там було всього кілька рядків. Начебто Великі артефакти й так майже незнищенні, а Легендарні поготів. Паперове чудовисько зловтішно хихотіло.

Тоді я відклала прочитану книгу та взялась до енциклопедії. Зосередилась і взялась шукати слово «сколопендра». Сторінки миготіли перед очима, все непотрібне я пропускала… Аж ось натрапила на те, що шукала. Саме цю сторінку я хотіла прочитати простим звичним способом.

Та щойно я намірилась до цього… Мій слух – тонкий і вишколений – вловив чиюсь ходу. Так скрадаються хижаки, так можуть лише звірі й нечисть. Так ходять перевертні! Ратмир сів на диванчик навпроти.

Я вмить відвела руку, щоб в разі чого вихопити кинджал. Ратмир дивився на мене й мовчав. Його очі були людськими, та я пам’ятала вертикальні зіниці, охоплені жовтим вогнем. Я також мовчала. Тільки зараз задумалась: що він робив під кабінетом ректора? Намагався потрапити всередину? Але ж він проходить крізь стіни. О, ні… Він робив там щось темне й нечисте.

– Чому ти не здала мене? – запитав Ратмир.

Цікаво, чи вловив він те презирство, що проскочило у мені? Буду я говорити з нечистю, ще чого. Коли стихав той страх перед ним, я відчувала, що мені гидко. Дивилась на нього і сердито стискала губи. Вчитись на одному курсі з нечистю! Сидіти за два метри від нього та спостерігати, як він намагається заговорити зі мною, наче я справді принижусь до такого. Яка ж іронія… Усі дівчата бігають за ним, закохані в нього по вуха, а він – лише нечисть, почвара, перевертень. Він навіть не людина, а Стефа Кривава готова за нього убити.

Дивина! Навіщо нечисті така краса?.. Така сувора чоловіча врода, такі людські пронизливі очі? За що доля винагородила так його?..

Ратмир встав. Я напружилась ще більше, стиснула кинджал за спиною. У куточках його губ заліг дивний усміх: гіркуватий, із нерозгаданим, затаєним присмаком. Неспішним м’яким кроком Ратмир обійшов диванчик і зазирнув мені з-за плеча. Побачив, що я перевіряю інформацію про сколопендру, і хмикнув. Більше ні слова він не сказав – і покинув бібліотеку.