Розділ 23. Слово «здати»

На коротку мить завмерла я – і рвонула геть. Ратмир – вовк і людина, нечисть у стінах академії! А ще мечник, син лісника, що може рухатись зі швидкістю світла, проходити крізь стіни! Я б не мала шансів, якби вступила з ним у бій. Він метнувся за мною.

Короткий звук і спалах – невже Книга пустила закляття? Я не мала часу обертатись. Але куди я бігла, на що сподівалась? Він наздогнав би мене будь-де! До такого повороту подій я не була готова.

Сходи, арка, третій поверх… Я вискочила на місток. Не подолала й половини, а Ратмир виникнув переді мною.

– Стій, я сказав, – прогарчав він.

Його очі палали жовтим вогнем. Вертикальні зіниці пропалювали мене. Краями обличчя, по руках проступала вовча шерсть, а моторошні чорні кігті поблискували під місяцем.

Я не збиралась віддаватися нечисті! Втекти було неможливо. Це якщо пішки: безвихідь породжує найвідчайдушніші ідеї. Я схопилась за Книгу – і стрибнула з містка.

– Лети! – звискнула з відчаю.

Шию обпік гарячий подих, кігті дряпнули мені по руці та розсікли рукав. А потім я полетіла донизу. Свист повітря, мій здавлений крик… Невже для цього я стрибала, щоб впасти з третього поверху, переламати руки-ноги – і все одно дістатись тій потворі?!

Раптом Книга припинила падіння і понесла мене вгору.

«Не роби так більше. Ти мене зрозуміла?» – прошипіла вона.

Ми здійнялись над садом, поверх стишених дерев. Звисаючи на Книзі, я обернулась і глянула на місток. Ратмир застигнув, хапаючи поручні. Місяць сховався за хмари, і все покрила темрява… Тільки дві цятки палали вогнем – очі нечисті, яку впустили до академії.

Книга донесла мене до гуртожитку. Я звалилась на землю і рвонула до дверей. Це був не страх – радше прагнення захиститись, сумнів, що він так просто відступить, не кинеться за мною. Зачинила двері, разів п’ять прокрутила ключ… Дурепа! Він же пройде наскрізь!

Я полетіла сходами до кімнати. Щоразу оберталась і прислухалась, очікувала побачити дві жовтих цятки. Мені пекла рука, дряпнута його пазурами… Шерех! Почулось. Нарешті я вибігла на свій поверх. Рвонула двері кімнати й залетіла всередину. Так само прокрутила ключ і кинулась до вікна. Жодного руху, жодних жовтих цяток. Потім я згадала, як добре він бачить у темряві, і сахнулась чимдалі.

Я знову відчула, як поколює подряпина. Всередині відлунила паніка. А що, як його кігті отруйні?! Раптом я сконаю вже за кілька хвилин?!

«Спокійно, – промовила Книга. – Це казочка, що кігті перевертнів отруйні. Гострі й не більше».

Я стягнула блузку й оглянула руку. Малесенька подряпина, аж смішно. Але кров проступала. Я промила подряпину та перев’язала.

Потім обережно визирнула з вікна. Мене не відпускала думка, що Ратмир тиняється біля гуртожитку і думає, як знайти мою кімнату. Я уявила, як він за кілька секунд проходить будівлю наскрізь, і спиною прокотились мурашки.

«Ти справді така недотепа? – поцікавилась Книга. – Він не прийде сюди. Тут же люди!»

«І що?» – не зрозуміла я.

«Він нападе – ти закричиш. Увесь гуртожиток збіжиться сюди».

«Я закричу?..»

Книга застогнала.

«Він же не знає, що ти така дурна, що навіть не будеш кричати!»

Я опустилась на ліжко. Спробувала вирівняти подих і глянула на Катрю. Небеса! Вона навіть не прокинулась. Чи це я така нечутна, чи в неї такий непробудний сон? Вона б не вижила у Полярній пустці.

«А ти навряд чи виживеш тут», – хмикнула Книга.

Отже, Легендарний артефакт, якому декілька тисячоліть, переконаний, що Ратмир не прийде сюди. Мабуть, так воно і є. Але вся я була напружена до краю, єство скаламучене. Це була перша сутичка із моїм першим смертельним ворогом.

Побачене вразило мене до живого. Ратмир – нечисть!

Мені стало гидко. Його очі світяться вогнем, по шкірі шерсть… А хвоста випадково не було? Я надто добре знала Пустельних барсів: вони сповнили мене ненавистю до всієї нечисті на світі.

Може, Ратмир виглядає, як людина… Але він – не людина. Він – нечисть, він – звір. Ним володіє темрява, він не може, щоб не вбивати. Як же так, що він потрапив до академії? Як же так, що він – ще й мечник?

Перед очима мені стояли дві жовтих цятки. А потім дві зелених. Яка різниця, жовті чи зелені? І там, і там нечисть.

«Здай його», – раптом мовила Книга.

Я сторопіла. Може, я відчувала огиду, розуміла, що він – зло… Але думки не мала здавати його. Я слова такого не знала. Як це було у Полярній пустці? Ти і ворог, віч-на-віч. Чужий – значить, ворог. Ворог – значить, вбити. Але здати? Кому, куди, навіщо? У нас кожен був сам за себе.

«У вас, але не тут, – мовила Книга. – Тут є закон. Нечисть не має права на життя. Ти маєш його здати, бо так прописано законом. Піди до ректора, до Луки Сизого… Хоч тій Катрі скажи, вона розбереться!»

О-о-о… Усе в мені постало проти цього. Я готова була сахатись його на кожному кроці, воювати до скону… Але здати його? Нізащо. Щоб якісь напищені маги стали між мною та ним! Він взявся мене вбити – і ця справа тільки моя. Це моє право вдарити у відповідь, схрестити з ним кинджали.