Розділ 22. Нечисть в академії

Цей розділ присвячено Ратмиру – моєму першому смертельному ворогу. Чому він нагадує звіра? Чому від погляду його холоне душа? Темною нічкою я отримала відповідь. Але зустрілись ми ще рано-вранці.

Катря мирно посопувала, а Книга вже виїдала мені мізки.

«Думаєш, оці твої ниточки тебе якось захищають? А якщо по тобі вдарять магічним розрядом, не дійшовши до ниточок? А якщо нападуть так швидко, що тільки ниточки ворухнулись, а тебе вже й нема?..»

«У такому разі, о невсипуща істото, ти б могла мене попередити», – відрізала я.

Спати далі було неможливо, а залишатися в кімнаті не хотілось. Натомість я мала непоборне бажання подражнити свою Книгу.

«Святі небеса! Невже ти знову хочеш стати рачки?..» – застогнала вона.

Я посміхнулась. Гуртожиток ще спав, пусті коридори намагались відлунити мої кроки, та хода моя нечутна. Сходи, сходи… передпокій. Завідувачки не було, зате двері вона відчинила. Я вийшла на вулицю та вдихнула на повні груди.

Все-таки не звично ночувати в замкнутому приміщенні.

Я пройшла до саду й прислухалась. Звідусіль долинало дзижчання. Але на істот, що дзижчать, я вже дивилась. Погляд мій опустився додолу. Ах, такого я ще не бачила! Довге й тонке, з багатьма ніжками, саме чорне, а відростки жовті… Я озирнулась: нікого не було.

Тоді я нарешті стала рачки й захоплено глянула на створіння. Книга поривалась щось сказати, але стримувалась. Крихітна істота пересувалася на диво стрімко. Тоді мене полонила шалена думка: простягнути руку та торкнутись її…

– Ти здуріла?! – рикнув Ратмир. – Це найотруйніша комаха Світлозем’я. Сколопендра зветься.

Я сахнулась істоти, як вселенського зла. Скочила на ноги та витріщилась на хлопця. Ранній ранок, заспаний сад. Тільки він і я. Його волосся чорне, як ніч. Його шрам на щоці – як некрикнутий крик. А меч – він завжди при ньому. Зрештою, як моя Книга при мені.

«Розвертайся і йди, – сказала вона. – Щоб спілкуватися з такими хлопцями, треба спершу поспілкуватися з Катрею та взнати, що таке ванна. Принаймні поцікався ранковою гігієною».

Ратмир застигнув і пропалював мене поглядом. Я не знала, як діяти. Послухати Книгу й піти? Продовжувати дивитись у відповідь? Як люди поводяться у таких ситуаціях?.. Такого б ніколи не трапилось на просторах Полярної пустки: кинджали в руки – і вперед.

Ратмир відмер перший.

– Що ти робила в Лісі? – спитав він.

– Нічого, – відповіла я впевнено.

– Нічого?.. – повторив він.

– Нічого, – підтвердила я.

Його обличчям проскочив тамований гнів. Він якось так глянув на мене… Аж мурашки по шкірі. Його погляд вчепився за мене, ніби чекав, що я змолола дурість і ось-ось він віднайде істину. Та ніякої іншої істини в мені не було.

– Дикунка, – сплюнув Ратмир і пішов.

Катря пояснила мені, що таке ванна і як нею користуватись. Рідке мило, шампунь та бальзам для волосся. Я здивувалась, як гарно я можу пахнути: живучи вигнанкою, таким ніколи морочитись, та тепер все інакше.

– А це фен, – розказувала Катаріна. – Доволі корисний побутовий артефакт. Ним можна швидко підсушити волосся, але часто так не роби, бо це трохи шкідливо.

Перед історією Світлозем’я та світу я вирішила з’ясувати важливу річ. Ратмир пройшов повз мене, наче я – тінь, та ніхто не вважав тінню його. Де б він не з’являвся, його зустрічали захоплені погляди й трепет. Отож мене цікавила причина.

– Катре, хто такий лісник? – пошепки спитала я.

Вона прийняла чергове незнання і взялась пояснювати:

– Це людина, що стоїть на варті Лісу. Який би мур не звели на межі, світ наш і світ нечисті перетинаються. Лісник стоїть на цій межі та стримує чудовиськ, що рвуться сюди. Він знає про Ліс та нечисть усе.

– Він один?

– Так, його вистачає. Зараз лісник – Адам Душокрад. Кажуть, ніхто його не бачив уже п’ять років… Ратмир – його син. Не дивно, що за ним так мліють.

– Справді… А це купи шанувальниць не дають йому сходити до цілителя?

– Купи?.. А! Ти про шрам, – зрозуміла Катаріна.

Вона правильно зрозуміла. Ще з книжок Полярної пустки я вичитала, що у світі за стіною не існує шрамів. Це суто дикунський привілей. Коли кожен бій лишає слід, і кожен твій промах випікає рубці. Тоді як цілителі – ці маги із цивілізованого світу! – зцілюють без шрамів.

І жодного шраму не бачила я навкруги. Тільки в Ратмира.

– Ну, це окрема історія, – протягнула Катаріна. – Він ніколи не ходить до цілителя. Каже, що рани та шрами – гордість родини Душокрадів.

Значить, так. Рани та шрами – гордість родини Душокрадів!

«Яке ж ідіотство», – подумала я.

На землю лягла ніч… Таємнича володарка, перед якою відступав день. Катря мирно спала, кімнатою гуляли тіні. Я намотувала на палець нитку від системи безпеки та слухала цокання дивного пристрою на стіні.