Розділ 19. Страшне місце – гуртожиток

Я заклякнула. Мене пронизали розгубленість і страх. Я перебирала варіанти, що робити, якщо на мене нападуть, і зовсім не уявляла такої ситуації! Завідувач факультету книжників продовжував сидіти на лаві й дивитися в небо, тепер уже беззвучно.

Раптом він підвівся і промовив:

– Вставай. Бери речі та йди за мною.

– Нащо? – підскочила я.

– Мені здається, тобі нема, де жити.

– Вам здається.

Він змучено зітхнув.

– Ти знаєш, що таке гуртожиток?

Я промовчала.

– Там проживають немісцеві, найзручніший і найдешевший варіант для навчання. Кімнати на двох. Якщо пощастить, то взагалі будеш одна.

Я не рухалася з місця.

– Пішли, – поквапив мене.

Я вагалась. Завдяки цьому чоловіку мене взяли до академії. Які шанси, що він хоче завести мене в пастку? Я нечутно застогнала й рушила за ним.

Ми пройшли сад та обминули академію. Доріжка, обсаджена деревами, вивела нас до масивної будівлі. Вона була зовсім не така грандіозна, як академія, проте блиску їй вистачало. Світлі стіни, високі вікна, сама продовгаста, на чотири поверхи.

Лука Сизий прочинив двері й запросив мене всередину. Я увійшла.

– Доброго ранку! – книжник привітався з жіночкою, що сиділа за столом.

– Доброго! – відгукнулась вона. – Луко, невже ти? Чим завдячуємо такому візиту?

– Гостю привів, – мовив він і глянув на мене.

Жіночка виразила ще більше здивування. Очевидно, вона не звикла поселяти студентів за тиждень після початку навчання. Ще й дивитись, як цим опікується завідувач факультету!

– Я сподіваюсь, ще є вільні місця? – поцікавився Лука Сизий.

– Ви не повірите, як вам пощастило! Всього одне вільне місце залишилось! – вигукнула жіночка. – У хлопців ще зо п’ять кімнат пустує, а дівчат цього року незвичайно багато.

– Хто сусідка?

– Катаріна Санатор, цілителька.

– Хороше дівча?

– Ще такої милої особи не бачила!

– Гаразд, – зітхнув Лука. – Передаю шановну студентку під вашу опіку. Про оплату поговоримо потім.

Жіночка встала й подивилася так, наче ціною життя виконає свій обов’язок. Книжник обернувся до мене:

– Поселишся, поснідаєш – і йдеш до мене. Чекаю тебе під гуртожитком.

– Нащо? – напружилась я.

– Підемо до кравця.

– Нащо?

– Побачиш, – відрізав Лука Сизий.

Він попрощався і вийшов. Я зніяковіло обернулась до жіночки. Вона усміхнулась мені й запросила за собою:

– Ходімо, тобі сподобається кімната. Там гарний краєвид. І сусідка хороша.

Ми підіймалися сходами. Я ішла, стискаючи клунки, і досі не вірила в те, що роблю. Казала Міра: «Не спи в чужому іглу!» І я сміялась: «Ну, я ж не маленька!» І що я зараз роблю?!

– Як тебе звати? – поцікавилась жіночка.

– Ейворі Сніжна.

– Незвичне ім’я! Звідки ти, якщо не секрет?

– Здалеку.

– О, ясно. Моє ім’я – Іванна Комірна, цілителька. Я завідую гуртожитком, поселяю студентів і стежу за порядком.

Я кивнула.

– Ніколи раніше не жила в гуртожитку?

– Ні.

– Тобі сподобається, слово даю! – запевнила вона. – Більшість каже, що життя в гуртожитку – найяскравіші спогади життя. Але тут діють певні правила. О дев’ятій вечора я зачиняю гуртожиток. Хто прийде пізніше – хоч на траві спіть! Але встаю рано, так що відчиняю о шостій. Далі… – продовжувала вона. – Майно не псувати, це зрозуміло. Вночі – повна тиша. Інакше прийду та викину за шкірку. Так… Харчування включене в оплату за проживання: сніданок, обід, вечеря. Готують у нас смачно, пальчики оближеш! Я думаю, екскурсію тобі сусідка проведе, бо я манікюр не доробила. А ось і кімната, – ми спинились перед дверима. – Номер 433а. Тримай ключ, – простягнула мені. – Ну, все. До зустрічі!

Я глянула на двері. Може, втекти, поки не пізно? Жіночка зникла за сходами, і я залишилась сама. Окрім відлуння її кроків, панувала сонна тиша. Зрештою я зважилась. Відчинила двері та увійшла.

Кімната була простора, її заливало перше проміння нового дня. Дві лежанки, два вікна… Інтер’єр був симетричний: під стінами з обох боків виднівся письмовий стіл, полиці та ще щось – очевидно, для складання речей. Але після першого огляду, мою увагу прикувало одне. На лежанці справа спала дівчина.

Я подивилась на неї з нерозумінням: я відчинила двері, увійшла… А вона не прокинулась? Та я б уже підскочила й вихопила кинджали! Хоча… Як я підпустила Луку Сизого, що він сидів на лавці та ще й мелодію насвистував? Та ні: якби я відчула небезпеку, він би так просто не підійшов.

Зате ця… гм, особа… спить, як немовля. Яка ж безпечність. Я просто зараз можу підійти і зробити з нею, що схочу. Дурнуваті маги! Вони б і дня не прожили у Полярній пустці.