Розділ 14. Магічна арена

Добрик Вирвизуб задумливо дивився на мене. Ми стояли шеренгою, як і на початку пари. Якщо я хотіла злитися з натовпом, то зробила це на відмінно. Тепер ми злились таким чином, що на мене дивилися всі – і я дивилась на всіх. Ідилія.

Тільки Стефа дивилась в нікуди. Вона стояла гордо, наче статуя божества, яку звалили додолу, але яка знову зайняла обеліск.

– Доволі цікавий поворот подій, – гмикнув викладач. – Як на книжників. На фізкультурі. Ти нічого не хочеш сказати?

Я сказала:

– Ні.

– А якщо краще подумати?

– У моїх краях не заведено торкатись незнайомця. Доторк, та ще й ззаду, прирівнюється до нападу.

– Мм. Ясно, – зронив Добрик Вирвизуб. – Якби ти була мечницею, я б похвалив твої рефлекси. Але ти тільки книжниця, так що краще б ти це на самозахисті показувала. До речі, він у вас наступною парою. Розходьтеся, пеньки хирляві!

Повз мене пройшла Стефа та її приятельки. Вони затіяли дивну річ: намагались виразити усе своє презирство одним поглядом. Словом, не зробили нічого з того, що я очікувала. Наприклад, бійку. Боротьбу на смерть.

«Та ну їх, які нецікаві», – скривилась я.

Пара завершилась, і ми простували до тренувальної зали. З неї саме виходила попередня група. Схоже, там були знайомі Стефи, бо одна з дівчат підскочила до неї:

– О, Стефо! Це просто жах, ти навіть не уявляєш! – заливалась вона. – Він – кат, він – грубий неосвічений простак! Він – жінконенависник!..

Стефа вигнула брови:

– Справді? Подивимось.

Пролунав дзвінок, наша група увійшла до тренувальної зали. Це було просторе приміщення темних відтінків. Під стінами висились стелажі зі зброєю: мечами й ножами будь-яких видів і форм. Мою увагу привернула підлога: вона була помережана колами й символами.

Посеред зали стояв Криштоф Довбень. Кремезний мечник, справжній богатир, в очах – лукавий усміх. Уся наша група щулилась перед ним, наче купка малих дітей, які провинились.

– Як зайці скубані, – прокоментував Криштоф Довбень.

Він рушив з місця і став називати знайомих студентів, вказуючи пальцем:

– Злат Керманич. Валерія Іскра. Тарас Підводний. Стефанія Кривава.

Тут він спинився та з особливою насолодою промовив:

– Ейворі Сніжна. Я чув, ти вже встигла побитись? Хлопці, як воно було? Злате?

– Не етично таке обговорювати, – заперечив книжник.

– О, не хвилюйтесь. Періодично саме цим ми і будемо займатись. Аналізуючи чужі помилки, ви уникатимете власних. І навчитесь вивчати суперника, використовувати його слабкості.

Хлопці зважили й покивали. Криштоф Довбень крутнувся і пройшов до центру зали.

– Я хочу, щоб ви затямили раз і назавжди, – відчеканив він, – спуску на моїх парах не буде. Книжників я не поважаю, книжниць – особливо. Тому ставитимусь до вашого навчання вдвоє сумлінніше. Навіщо вам самооборона, якщо це предмет мечників, запитаєте ви. Тому що це бойова академія. Тому що без своєї Книги ви – безпомічні дрихлики, – рикнув він. – Що ви зробите, якщо у вас закінчиться резерв чи темні сили відберуть ваш артефакт? Фізкультура навчить вас бігати. Я навчу вас боронитись.

Група слухала, наче заворожена. Дивовижне вміння – кидати образу за образою, ще й так, щоб не було жодного заперечення.

– На тиждень у вас дві пари самооборони. Предмет один, та я вестиму його, як два. Бо в мечників два, а вас обділили. Понеділками ми опрацьовуватимемо рукопашні прийоми, по середах – із холодною зброєю та підручними засобами. Ви повинні вміти застосовувати все, що попадеться, але кожен з вас обере основну зброю і тренуватиметься переважно з нею.

Криштоф Довбень перевів подих.

– Отже, урок перший, – врочисто мовив він. – Не ховайте руки в кишенях, бо мені це не подобається. Чесне слово, аж за душу бере.

Хлопці висмикнули руки з кишень, наче їх вжалили.

– Урок другий. Тільки спробуйте назвати мене на прізвище. То я вас приб’ю, прикопаю і скажу, що ви закопались самі внаслідок неправильної техніки застосування удару лопатою. Для вас я – пан Криштоф. Гаразд?..

Група закивала так активно, ледь голови не повідлітали.

– От і добре, – посміхнувся мечник. – А тепер серйозно. Почнемо ми з того, що я покажу вам майстер-клас. Тобто не я, а мій найкращий студент четвертого курсу. Власте, явись! – сплеснув він.

Тої ж миті нізвідки взялася постать. Група ахнула.

– Власт – мечник-невидимка, – презентував його пан Криштоф. – Невидимість – одне з тих вмінь, що практично гарантують перемогу. Ви не бачите свого ворога – як ви його подолаєте? Тобто, в теорії, мечнику не потрібно бачити ворога, він керується рефлексами. Але більшість покладається тільки на зір. Більшість, тому Власт непереможний. А втім, сьогодні невидимість йому не знадобиться.

Я одразу відчула підступ.

– Погляньте на ці кола й символи, – розвів руками. – Можливо, хтось бачив їх раніше? Знає, що це?