Розділ 7. Знайомтесь: акліматизація

Я ступила той крок і завмерла на порозі дивного світу. Яскравий спалах засліпив мене. Я прокліпалась і зрозуміла: це сонячне світло. Інший колір, інший запах, легкий приємний вітерець, а не шпаркі батоги по обличчю… А звуки! Всюди гомін, щось тьохкає-дзижчить… А сонце, сонце! Це вперше я по-справжньому побачила його. Не заховане хмарами, пеленою зі снігу – а таке, таке… що владно дивиться з небес, обпікає шкіру!

Задурманило розум від безлічі нових почуттів. Я хотіла побачити все, охопити всіма органами чуття… Я вмить відділила холодні кам’яні споруди від творінь незайманої чистоти. Таке високе й зелене – що ж воно? Воно живе, воно бачить мене?

Та заразом я відчула щось недобре. Що краплями котиться піт, паморочиться в голові, підгинаються ноги…

– Задихаюсь, – прохрипів хлопець поруч зі мною.

Клунки випали йому з рук. Я також не втримала своїх.

– Все гаразд, – кинув мечник. – Це називається «акліматизація». Вона у всіх буває.

Решта магів спокійно пройшла та ніяких ознак «акліматизації» не виявляла. Книжниця спинилась і знуджено спитала:

– Кириле, ти довго? Ми з Нестором замовимо обід. Тобі також брати?

– То ви робите ноги, а всі клопоти на мені? – уїдливо поцікавився він.

– Ой, ну, Кириле… У тебе так добре виходить… А я так не люблю цих, ну, знаєш…

Доки вони перемовлялись, я зробила низку нових відкриттів. До прикладу те, що я обожнюю холод. Мені подобається крига й сніг, я завжди зумію зігрітись. Ось як охолодитись – виявляється, питання без відповіді.

Спека й задуха давили на мене, наче хтось невидимий взявся розплющити мене об землю. Я притулилась до стіни та сповзла донизу. Стала стягувати теплі речі: кожух, шапку рукавиці… Хлопець героїчно стояв, та врешті теж присів.

Мечник осудливим поглядом провів компаньйонів та глянув на нас.

– Як ви кажете… «акліматизація»? – видавив хлопець.

– Так, – кивнув маг.

– А скільки… вона триває?

Мечник стенув плечима.

– Може, кілька годин, а може, кілька місяців. Усе залежить від організму.

– Що це? – запитала я і тикнула на велике й зелене.

– Дерево.

– Воно живе?

Мечник хмикнув.

– Як для кого. Принаймні до істот його не зараховують.

Мене навідало жагуче бажання підповзти до дерева і полапати його. А ще оте маленьке й зелене під ним. Однак до попередніх відчуттів додалася нудота, і я вирішила нікуди не повзти.

Мечник переводив погляд то на мене, то на хлопця.

– Значить, так, малі, – повів він. – Слухайте мене. У вас виявили магію, і ви отримали шанс на краще життя. Це вам не Полярна пустка. Снігу майже не буває, вбивати всіх підряд не заведено, злочини караються законом. Злочини… Так. Є речі поза законом. Темрява поза законом. Це те основоположне, що вам треба знати. Нечисть і чорні маги – поза законом. Побачили їх – здайте їх. Чи знищте їх. Ясно? Так… Щоб добре жилось, треба мати гроші, – він вийняв із кишені жовтий круглячок. Якраз таких понадавав мені Атрік. – Оце гроші. За них можна купити їжу, одяг, житло… Все можна купити. Гроші треба заробити.

– А по суті щось можете сказати? – видавив хлопець. – Де взяти артефакт?

– Але ж нетерплячий! Тобі треба до зброярні, а дівчині – до бібліотеки. Там на місці все пояснять.

– Як дійти? – спитала я.

– Найближча бібліотека у Підліссі. І зброярня…

– Тикнете на карті? – я з зусиллям витягла скручений аркуш.

Мечник підійшов та взяв його в руки.

– Стара, як світ, – оцінив він. – Навряд чи ти зможеш по ній орієнтуватись. Та все ж… Ось тут, зрозуміла? – він присів біля мене і вказував, доки я не кивнула.

– А що після артефакту? – спитав хлопець.

– Бажано поступити до магічної академії.

– А бувають ще якісь академії? – здивувалась я.

– Ну, звісно. Наприклад… Трясця, що ви чіпляєтесь? – розізлився він. – Вас мають цікавити лише магічні. До речі, за власним досвідом, я рекомендував би Бойову академію магії Підлісся.

– Це недалеко від бібліотеки? – зметикувала я.

– Так.

«Тоді добре. Поступатиму туди», – перед очима плавали темні кола, і мені було сумнівним, що найближчим часом я доповзу до якихось віддалених пунктів.

– Ну, і ще одне наостанок, – сказав маг. – Воно ж головне: Ліс. Величезна купа дерев, які вам не треба, – глянув на мене. – Ніколи й нізащо, ні за яких обставин не покидайте територій міст. Це єдині захищені й безпечні місця. А Ліс – це прихисток нечисті, одне з найтемніших місць Артару. Безголові відчайдухи, які потикаються туди, зникають там безвісти, а за кілька місяців знаходять їхні кістки, викинуті на межі. Пересуватись тільки містами, – виразно вимовив він. – До Лісу – ні ногою! Ви мене почули?

Я натягнуто посміхнулась і зрозуміла, де я полюватиму та влаштую собі прихисток. Тільки там, куди нікому не можна, а значить, там немає людей.