Розділ 6. Крок у незвідане

Наше іглу зовсім зливалось із білою крижаною пустелею. Однак за роки, проведені тут, ми чітко вирізняли його серед снігу. І щойно воно з’явилося на видноколі, я відчула тривогу.

– Прокляття! – вилаявся Атрік.

При вході лежало темне і небажане «щось». Але той же досвід підказував, що хвилюванню немає причин: якщо «воно» лежить, то його поклала Міра, а не навпаки. Це був маячок.

Ми скочили з нарт і впевнились: двоє. Я першою вбігла до іглу та побачила Міру. Її кам’яне обличчя більше личило б статуї, а не людині. Міра тільки глянула, хто зайшов, і спокійними плавними рухами продовжила шити. Вона завжди була така, коли траплялось таке.

Хлопці зайшли, мовчки постояли і пішли.

– Я книжниця, – видавила я.

– Рада, – так же видавила Міра.

Ранок проминув у зборах та настановах. Ми перевіряли, чи все спакували, чи не забули чогось важливого, Міра не стомлювалась примовляти:

– Навряд чи ти ходитимеш там в унтах і кожухах, то я пошила тобі легший варіант. Не можу уявити, як це носити, та це більш-менш схоже на те, як ви описували одіж магів.

– Дякую, я теж не можу уявити, як це носити, – всміхалася я.

Тоненьке, без пуху, без підкладок – сміх та й годі!

Заклопотана Міра продовжувала перераховувати:

– Одяг, зброя, припаси на кілька днів… А лук тобі треба, чи тільки кинджали візьмеш? А може, ще спис? Атріку, що ти хотів додати?

– Ейві, дивись сюди, – сказав він.

Я глянула на мішечок, що його виклав Атрік і з якого дістав дивні жовті круглячки.

– Це той маг приніс разом із тобою. Я не знаю, чи вартують вони ще чогось, але краще візьми. Думаю, цим можна було б розраховуватись… А ще ось карта. Їй не менше двадцяти років, може, вона також нічого не варта, та все ж.

Я слухняно кивала. Доки збирались, думки були зайняті, усвідомлення того, що діється, не встигало мною заволодіти. Ось дійшли до настанов.

– Чужу їжу не їж, в чужому іглу не спи, чужим словам…

– Міро, я ж не маленька! – розсміялася я.

– Отак «не маленька, не маленька», а дурниць як встругнеш, – хмурилась Міра.

– А тепер серйозно, – Атрік глянув мені в очі. – Насправді ми нічого не знаємо про світ за стіною. Всі наші уявлення – тільки уявлення. І коли ти опинишся там, тобі доведеться з усім розбиратись самій. У тому великому світі ти будеш сама.

Я глибоко вдихнула. Звичайно, я знала, що настане той день, коли Атрік скаже: «Ти будеш сама». Та день настав, а мені не хочеться вірити.

– Усі вигнанці вірять, що світ за стіною – це рай. Але з раю не тікають до пекла. Ти маєш це розуміти, – продовжував Атрік. – Виживати ти вмієш. Але, може, тобі доведеться ламатись, змінювати переконання і звички. Не видавай, що ти з Полярної пустки. Придивляйся і роби, як вони. Якщо не знаєш чогось, придивляйся пильніше. Але… чуєш, не дай їм змінити себе остаточно: тут і зараз, ти саме така, як треба.

Ну, авжеж. Я б не була така певна. Міра піднесла руку до очей та змахнула невидиму краплинку. Атрік видихнув, продовжив:

– Скоріше всього, тобі варто змінити прізвище. Якщо тебе шукатимуть, так буде важче знайти. Та й може тобі не подобається прізвище Наерді…

– Мені завжди подобалось називатись Наерді.

Це просто вихопилось з мене, і запала тиша. Я зрозуміла, що це той час, коли пора підвестись і взяти свої клунки. Ми встали всі одночасно.

І тільки зараз подумалось мені: невже я справді покидаю свій дім? Може, Полярна пустка – пекло із криги, та це мій дім. Невже я справді ніколи не побачу ні Атріка, ні Міри, ні негідника Нета? Невже я справді, справді буду одна?..

Мені занило щось грудях.

– А може… не треба? – прошепотіла я.

Атрік похитав головою.

– Як же ви без мене… у Пустельні ночі?

– Подумаєш, – буркнув Нет. – На одну менше буде захищати.

Негідник вдавав, що зовсім не буде за мною сумувати. Та я ж знала, що це не так.

– Давайте, хоч обіймемось на прощання чи як? – здавалось, це вперше в житті я не стримаю сліз.

– Звичайно, обіймемось! – вигукнула Міра.

Навіть Нет не пручався, і на кілька хвилин ми завмерли, не думали, не ворушились. Ні болю, ні горя – тільки я і мої рідні. Яких я просто зараз покину і поїду собі геть.

– Я б сказала тобі: «Нікому не довіряй», – прошепотіла Міра. – Але скажу інакше. Знайди собі одну-єдину людину, якій будеш довіряти – і будеш щаслива. Тільки не обирай абикого.

– Як скажеш, мамо, – шепнула я.

Звична дорога від нашого іглу до містечка з наметів сьогодні була зовсім незвичною. Ми їхали удвох з Атріком. Не було Нетових жартів, не було розмов про тюленів та оленів. Здавалося б, коли хочеться побалакати про все на світі, хапатись за останні миті… ми просто мовчали. Вся дорога проминула у тиші.