Розділ 5. Ініціація

Ми під’їхали до містечка з наметів. Воно з’являлось тут щоразу, коли маги влаштовували торг. Тоді десяток темних шатер порушував білосніжний краєвид. Та один намет – великий, насичено синій – напинався лише на День блакитної зорі: саме в ньому проходила ініціація.

– Мені йти з вами, чи, може, вже туди, чи, може, ви зі мною, а потім… – я губилась серед веремії довкола й не знаходила собі місця.

– Не хвилюйся, – сказав Атрік. – Ми прибули зарання, ще встигнемо обміняти трофеї, а потім спокійно станемо в чергу на ініціацію.

– Так, звісно, – погодилась я.

Ми пробились до знайомого мага – щоразу торгували саме з ним. Він сидів у своєму наметі, хукав на руки й клявся, що більше ніколи в житті сюди не повернеться. Навіть з першого погляду він відрізнявся від вигнанців Полярної пустки: увесь такий охайний, погордий, у довгій зеленавій мантії, що для нас видавалась безглуздою. На поясі висів меч – його артефакт.

– Ну, що привезли цього разу? – скривився він. – Ніяк не зрозумію, як ви витримуєте цей собачий холод! Чесне слово, це востаннє я приїхав сюди!

– Шкури, роги, ведмежата… – почав Атрік.

– Ведмежата? – знову скривився маг. – Навіщо нам ведмежата? Я ж казав: вони тепер не модні. От якби ви привезли нам живого Пустельного барса…

У наших очах спалахнули вогні. Живого Пустельного барса! Що ж, є лише два види барсів: той, якого вбив ти, і той, який убив тебе. А ці маги хотіли живого!

Зрештою, ми виторгували ледь-ледь більше, ніж минулого разу: кілька ножів, лопатку, всяке приладдя для Міри, дивний сувенір під назвою «виделка» та ще деякі дрібнички. Я раз у раз визирала на вулицю та вдивлялась у бік синього намету. Це був той єдиний день, коли вигнанці опинялися так близько один від одного: зазвичай витримувалась відстань у кілька миль. Та й зараз люди трималися невеличкими групами, дивились вовками, із ненавистю, й були напоготові, щоб будь-якої миті вихопити кинджали.

– Який же плідний рік! – присвиснув Нет. – Коли я проходив ініціацію, народу було менше!

Він стежив за кожним довкола. Як же це все-таки дико: таке скупчення людей, так близько, зі всіх сторін чекати удару! Та це було не те місце, де траплялась різня.

Нарешті ми підійшли до синього намету. При вході стояв маг та критично обдивлявся тих, хто намагався пройти.

– Шановний, у мене чудова пам’ять на обличчя. Якщо минулого разу у Вас не виявили магії, то цього разу також нічого не вийде. Забирайтеся геть!

Мене він не вшанував навіть словом. Нет залишився стерегти нарти, а ми з Атріком пройшли всередину.

У наметі панувала напівтемінь. З одного боку купчились вигнанці, а інший займала делегація з трьох магів – проти них ті маги-торговці видавались нижчою кастою. По центру намету було виведене коло зі знаками. Там вивищувалась підставка, на якій була куля – певне, та сама Блакитна зоря. Уся така прозора, проста, вона зовсім не була схожою на величний артефакт і навіть не була блакитною.

– Значить, так… – розпоряджався якийсь маг. – Всякі родичі й супровід залишаються тут, а неініційовані стають отут… Отак, рядочком, рівненько…

Я вдихала й видихала і ніяк не могла зрушити з місця. Атрік стиснув мені руку й шепнув:

– Усе буде добре.

Врешті я зважилась податись вперед. Ліворуч та праворуч від мене стояли такі ж неініційовані, як я, а я навіть не знала, що маю стільки однолітків.

– А тепер нашорошили вуха і слухаєте інструктаж, – продовжував маг. – Зараз ви по черзі, коли я дозволю, будете виходити і ставати в це коло. Потім ви кладете руки на цю кулю і кілька секунд чекаєте. Якщо в ній блисне хоч іскорка, будьте блаженні! Нічого не трапилось – така ваша доля, розвертаєтесь і забираєтесь геть. Всі зрозуміли?

Йому відповіла німа тиша. Чужа, неперевірена людина походжає перед тобою та ще й щось питає. Вигнанці знають одну мову спілкування з чужими – мову кинджалів.

Маг лише махнув рукою та відійшов до своїх.

– Перший, – кинув він.

З нашого ряду вийшов хлопець, став у коло. Наче вагаючись, він довго змушував себе покласти руки на кулю і навіть зажмурився. Минуло кілька секунд.

– Вільний, – сказав маг.

Хлопець повільно обернувся. Його обличчя було заніміле. Його наче пронизував біль безвиході – так він входив у доросле життя. Та як же виглядав Нет, коли куля відповіла йому так само?..

– Наступний, – сказав маг. – Швидше, не мніться.

Знову й знову він викликав неініційованого, і знову й знову куля мовчала. У вигнанця ламалось життя, розбивалась остання надія… А монотонний голос мечника викликав наступного. А двоє інших магів – книжниця та цілитель – позіхали собі й перемовлялись.

Дивлячись на тихий розпач довкола, на чергові невдачі, я відчувала, що починаю тремтіти. Ось-ось мала надійти моя черга, а в жодного вигнанця не виявили магії. Невже я стану єдиною? Невже так буває? Невже доля не розіб’є мене, як інших? Я не вірила в це.

Аж ось вийшов хлопець, після якого мала бути я. Він ледве доплівся, такий його розбирав страх.