Розділ 4. День блакитної зорі

Настав День блакитної зорі. Напередодні мені наснився дивний сон.

Я обертаюсь і не бачу нічого, крім снігу. Він сипле звідусіль, застилає мені очі, ріже по обличчю… Я відчуваю, що замерзаю: мороз голками впивається в тіло. Та я змалку навчена єдиному закону Полярної пустки: іти. Спинитись означає гибель.

Я йду… А сніг глибокий, я провалююсь в нього, ледве переставляю ноги. Хочеться крикнути, щоб хтось прийшов на поміч. Та хто мене почує серед крижаного пекла?

Я продовжую іти. Лютий безжалісний вітер збиває мене з ніг. Хочеться впасти і здатись… Але спинитись означає гибель. Я буду жити, доки змушуватиму себе йти.

Раптом завірюха вщухає. Мене засліплює спалах світла: невже сонце виглянуло з-за сизої завіси? Може, раз чи два за все життя я бачила сонце. Навіть у Полярний день все застилали хмари й сніговії… А коли блискало сонце, починався справжній клопіт: уся долина, вкрита снігом, відбивала його промені. Треба було вдягати пов’язку й дивитись крізь маленьку щілину, щоб не осліпнути.

От і зараз я прикрила очі рукою. Коли ж сяйво зникло, я похитнулась: мечі! Скільки сягав зір, все довкола було вкрите мечами. Вони лежали розкинуті, цілі та тріснуті, великі й малі, находили один на одного, розходились від мене… І наче всі – мої.

Я розізлилась і прокинулась. Не хочу бути мечником. Тьху на ті мечі!

Ми лаштувалися в дорогу: я, Нет, Атрік. Міра – берегиня нашого іглу. Вона стояла біля входу й сумовито дивилась, як ми складаємо на нарти шкури, роги, виводимо ведмежат. Саме на День блакитної зорі був найбільший торг із магами. Щоб не їздити двічі, ми суміщали дві важливих події: ініціацію та збут мисливських трофеїв.

– Побажай нам удачі! – обернувся Нет.

– Щоб нарти не грузнули, щоб дорога була безпечною, щоб маги не задирали ціну! – всміхнулася Міра. – І щоб світу відкрилася ще одна книжниця.

Я трепетно вдихнула. Атрік погнав собак.

Безкрайній білий простір слався перед нами. Десь позаду залишились скелі, що випиралися поодинокими темними шпичаками, сіявся сніг, вітер морозив щоки. А під самим виднокраєм володіння криги переривалися дивною стіною – вона зовсім псувала краєвид. Та її було майже не видно за далеччю, за мерехтінням сніжинок, вона видавалася маренням…

Собаки жваво тягли нарти прокатаною дорогою – видно, багато вигнанців сьогодні прямували туди ж, куди й ми.

– Кудлай, Кудлай… – зітхав Атрік. – Старий уже.

– Та ще ні, – заперечував Нет. – Поглянь на нього: ще всіх молодих за пояс заткне!

Я рідко вмішувалась у ці розмови про собак, про походи на оленів, про байдарки й тюленів. Я вдихала запах Полярної пустки – може, це востаннє вдихаю його. Чим же пахне цей суворий, безжалісний край? Холодом. Відчаєм… Захеканим Нетом. Упрілим М’якоступом і Завивалом. Залежаними шкурами. Домівкою.

Та чим же війнуло зараз? Засідкою.

Атрік різко спинив нарти. Дорога пролягала між двох снігових пагорбів – коли все життя прожив, чекаючи кинджала у спину, сахаєшся будь-яких пагорбів. Може, за ними нікого нема, а може, таки є… Та за всі ці роки ти точно відчуєш, є чи нема.

– Шестеро, – рикнув Атрік.

Тієї ж миті полетіли стріли. Я скочила з нарт і закотилась під них, Атрік з Нетом також припали до землі. Груба лайка! Собачий гавкіт перемішався із болісним скавучанням… Я почула, як рипить сніг під ногами чоловіка, що нападає. З іншого боку зарипіло ще дужче.

– Нете, лівого! – крикнув Атрік.

Леза зіткнулися з лезами, почалася сутичка. Це було нелюдське гарчання. Металевий скрегіт… Біля мене вигулькнули чужі обшарпані унти. Я всадила кинджал. Крик та й годі – нічого більше. Нічого такого, що різоне мені душу, розірве на шматки… Я викотилася з-під нарт і прикінчила.

Один найдужчий зійшовся з Атріком, ще двоє обступили Нета, один піді мною, ще один лежав… Від шостого я ледве ухилилась. Металічний, ні з чим не порівнюваний свист просвистів мені біля вуха та ледве його підсік. Я метнулася вбік, завдала удару у відповідь. Фігура в подертих брудних хутрах легко відскочила. Ми зійшлись на кинджалах, як сходяться вигнанці Полярної пустки: коли ноги загрузають у снігу, коли швидкість вирішує все, а дикий погляд обпалює душу, а дикий мороз обпікає легені.

Ясно одне: ці голодранці або дурні, або на межі життя та смерті, що зважилися зачепити нас. Атрік Наерді – відоме ім’я. Але відчай, відчай… Куди він веде! Якби ми проїхали на нартах трохи далі, зімкнулась би пастка. Звичайна річ: залягти при дорозі, заритися під сніг… А коли жертва стане зовсім близько, насадити на спис.

Проте Атрік пережив стільки нападів, що кожен підступ бачив наскрізь. Він вже добивав супротивника, а Нету залишився ще один. Мій названий брат був дужий, як ведмідь: йому нічого не вартувало змести когось одним ударом. Ось мені доводилось важче.

Я б пафосно сказала, що металась, наче пантера, якби знала, що таке пантера. Тактика була одна: виснажити безперервними атаками, не виснажуючись самій. Мій нападник сопів усе важче, а очі темніли, дивились, бликали вбік… Вони мали бачити, як гинуть його побратими.

Ще трошки, ану ж. Та враз йому набридло змагатися, хто довше махатиме кинджалом, і він пішов на мене всією вагою. Я не витримала напору, позадкувала і впала.