Розділ 3. Прирікаючи долі

Душа в п’яти – і назад. По слідах було ясно, що приходив хтось один. Міра клала з пів дюжини. Та останнім часом ходили чутки, що маги привозили колби зі стисненим отруйним димом. Якщо таку колбу кинули в іглу… Якщо Міру вбили…

Ми залетіли всередину – і полегшено видихнули.

Це була лише змучена жінка. Міра схилилась над нею та робила теплі ванночки для рук і ніг: бідолаха так змерзла, що в неї посиніли пальці. Видно, довго пробиралась на морозі та ще й з немовлям на руках.

– Вони… вони… – схлипувала вона. – А я ж казала йому викинути кляту шкуру. Та ж ні: барсів він боявся більше, ніж людей. А я ж просила… Я ж казала, що краще загинути від звіра…

Ми слухали й відводили погляд. Тая Вільбір пережила трагедію. Торік її чоловік заколов Пустельного барса. Звична річ, що трофей він залишив собі. Намертво, як воно зветься. Кілька нелюдів зібралось і прирізало його, бо він так і не видав тої шкури. Так само повбивали братів. І батьків. Відібрали всі припаси, зброю, одяг… Як Таї вдалося втекти – те ще питання.

– Я стільки йшла… Я не знала, куди йти, – шепотіла вона.

Доки нещасна перемовлялася з Атріком та Мірою, я взяла її немовля. Час від часу вона з острахом озиралася, чи я йому чогось не заподію.

– Малесенький, – гірко всміхалася я. – Гарнесенький… Що ж тебе доля так побила?

Немовля справді було миле, наче янголя. Зодягнене краще, ніж Тая: за нашими мірками вона була майже гола. Обідраний кожух, старі унти, руки й голова непокриті. Така одіж не захистить навіть від вітру, не те що тутешніх морозів. Зате немовля було закутане, як слід. На шиї виднівся амулет: барсові вушка та ікло з вирізьбленим «В».

– Ну, що ж ти здригаєшся так? – примовляла я. – Тут тепло й безпечно. Ти в нашому іглу… А знаєш, що таке іглу? Це така хатинка зі снігу. Кожен мешканець Півночі має вміти її будувати. І ти навчишся, коли виростеш… Береться сніг і викладається по колу. А потім вище й вище, аж поки не зімкнеться. Але посередині треба залишити дірку: це щоб дим виходив, розумієш? Тоді прокопується вхід. Він має бути низько-низько… Це щоб тепло залишалося в іглу. Ну, що ж ти, маленький? – я ледь не плакала над ним. – Правда ж, ти найкраще зі всіх будуватимеш іглу, коли виростеш? Правда?..

Атрік зітхав. Ми не могли залишити в себе Таю з немовлям. Доброта – страшний порок, за який доводиться розплачуватись. По-перше, вона могла збрехати. А що як хтось із тих чоловіків хотів Таю собі? Нам їх тут не треба. По-друге, що буде, якщо ми прихистимо її? Усі знедолені Полярної пустки рвонуть до нас, благаючи милосердя. А ми усіх не прогодуємо.

– У тебе хтось залишився? – Атрік накрив очі рукою.

– С-сестра. Далеко, – видавила Тая.

– Де саме?

– За Чорними скелями.

Атрік довго мовчав. Міра жалісливо дивилась на жінку, яку ми збирались приректи. Хто ж насправді її прирік: ті люди, що знищили її сім’ю, чи ми, що відмовили їй, коли вона шукала в нас допомоги?..

Врешті Атрік сказав:

– Підеш над Великою водою. Це безпечніше, хоч даси гак… А підійдеш до скель – не йди навпростець. Там збоку видніється стежка… Нею безпечніше.

На обличчі тої жінки був розпач. Атрік підвівся:

– Поспиш – і вирушиш. Ми дамо тобі одяг і припаси.

Наступного дня мені виповнювалось вісімнадцять. Напевно. Атріку й Мірі не сказали, коли я народилась… Дату призначили ближче до Дня блакитної зорі.

Початок свята видався похмурим: Тая з немовлям стояла при виході й мало не плакала. Врешті Атрік не витримав, погодився провести її до Великої води. Не далі: у час, коли накопичились скарби Полярної пустки для обміну з магами, не можна покидати домівку – це та ще спокуса для тутешніх вбивць.

Поки голова сім’ї міряв кроками крижані долини, ми готували святковий обід. Тюленина, оленина, риба із таємних запасів… Нарешті – ведмежатина. Я мала сумніви, чи відрізнив би хтось поза краєм снігів одне від іншого… Та для нас це були найрізноманітніші страви!

Нет – як справжній чоловік – до готування їжі не мав жодного стосунку. Це було негідно його войовничої душі. Він займався нашими трофеями: менше, ніж за тиждень, ми продамо їх магам. У невеликій прибудові тиснулись ведмежата – за ними також треба було наглядати.

Та хоч як ми вдавали, що все чудово, панувала гнітюча атмосфера: думали про Таю.

Дещо пізніше, ніж планувалось, повернувся Атрік.

– Ну, що – наливай! – кинув він.

О, тільки Міра вміла так топити сніг, щоб, запиваючи, хотілося казати тости! Ми всілися рядочком і виставили кухлі – торік виміняли їх за шкури. Я все життя прожила у цьому сніговому будинку. У світлі тюленячого жиру, що палає в мисці. На теплих шкурах. Дивуючись відблискам білих стін…

І попри все, ці вісімнадцять років були оточені турботою.

О, Міра й Атрік! Вони були мені за батьків, та я ніколи не називала їх батьками. На відміну від більшості персон, приречених на подвиги світового масштабу, я завжди знала, що живу не в рідній сім’ї. Як же мене закинуло серед ці сніги? Надміру драматично, я вважаю.