Розділ 12. Нехай почнеться ритуал

Яка дурна. Дурна. Дурна.

Це всі мої думки – від і до. Ще коли падала, втрачаючи свідомість, і коли видиралася до буття крізь млявий морок. Нащо повірила йому? Нащо була така самовпевнена? Гупання в вухах… Шум долинає, як з-під води… Чиясь рука лоскоче по щоці.

Я рвонулась і розплющила очі. Сіпнула артефакти, сіпнула вдруге…

– Не тужся так, – промуркав голос. – Кинджали та Книгу ми приперли валуном.

Це кляте, ненависне обличчя. Роздерти його хоч би нігтями, навіть зубами… Але я була зв’язана. Руки-ноги розтягнуті й прип’яті до кам’яних стовпців: не те що підірватись – ворухнутися важко.

– Що ж це – не спрацювали рефлекси? Ну, звісно. Це ж не смертельна небезпека, а лише якась квіточка, – знову торкнувся щоки.

Я сіпнулася від його руки. Вивернула голову та намацала очима валун. Поміж рухомих чорних тіл, велетенський і грубий, що двигтів, так рвалася з-під нього Книга та стогнала в моїй голові. Жодної лайки чи зв’язних слів – саме безпомічне виття.

– Ми зрозуміли, що ти не книжниця, – хмикнув він. – Якщо кинджали твої, чия ж тоді Книга? Казала, що підеш сама, а взяла чужий артефакт. Який, до речі, спілкується з власником.

Я б гиркнула щось, але зрозуміла, що не витисну ні звуку. Від люті та відчаю. Каяття, що дурна, що не слухала Книгу… Від маленького колючого страху. Коли падала тоді – й не знала, що буде далі. Чи прокинуся, чи так і вмру, безглуздо й по-дурному, не забравши його із собою.

– Ти навіть на вигнанку не схожа. Я сміюсь… Ти загнула з добротою, коли замотувала мені ноги, щоб я не обморозив ступні, – хитнув головою. – Коли граєш роль, почитай хоч про неї. Тоді не гратимеш вигнанку, як сентиментальну магічку.

З мене вилетів нервовий смішок. Яка різниця – загризе він мене, бо не вірить мені, чи вірить і все одно загризе? Ця тварюка не створена вірити – а лише загризати. Союз! Союз із ним!.. Я закашлялась від сміхоти.

Найдурніша, найбезглуздіша смерть. Єдиний випадок, в якому я безсила. Бо це ж не маги довкола – гарчать і чекають, світять очима – а ворог без артефакту. Жодного найменшого артефакту. Щоправда… він і не потрібен мені, щоб вивільнити силу.

«Ти… не вмієш так, – прошепотіла Книга. – Плести закляття. Хіба що зарядиш йому кригою в морду, та й, напевне, втратиш руку».

О, я готова була втратити руку. Доки вовчі тіні ворушились довкола і я рахувала секунди до кінця, думки про порятунок мліли, як ранковий туман. Убити одного – можливо. Відбитися від всіх – яка солодка мрія! Як ректор мене пильнував – і не догледів. Скільки було проблем і турбот. Як дратували оці Нічні Тіні, та Стефи й Валерії, та кляті ворожбитки…

Як легко тепер! Увесь сенс мого існування – забрати тварюку з собою. Його обличчя не було ні грубим, ні звірячим… Лише трохи хижим та різким. Воно дивилося пильно, безперестанку – і якось здригнулось, коли я отак глянула на нього.

– Що – зараз вчать так вдавати безстрашність? Ти так і не скажеш нічого, доки горла не перегризуть?

– Сволота ж ти така, – витиснула я. – Я вбила б тебе голими руками. Не тому, що ти нечисть. А тому, що ти заслужив.

– Справді? – посміхнувся він. – Ти навіть на смертному одрі не визнаєш, що грала цю комедію, щоб вистежити зграю і навести групу зачистки? Ану, повтори цю маячню, яку ти мені плела.

– Залюбки, – погодилась я. – Ми вкладемо союз, щоб нечисть залякала магів, а вся Полярна пустка перекочувала сюди, посадила вас на ланцюги та годувала кістками!

Моя лють віддзвеніла у кам’яних стовпцях, а відчай застиг у мотузках. І попри все в мені пробилося щось інше. Таке недоладне й безглузде, що голос охрип:

– Невже ти… ніколи не думав, що до вас неможливо ставитись інакше? Коли тебе рятують, а ти не повіриш? Навіть якщо я… навіть якщо тисячі… І з цих тисяч одна душа хотітиме врятувати тебе по-справжньому – а ти перегризеш їй горло.

Він засміявся зовсім не смішно. І тихо похитав головою:

– А якщо я довірюсь один раз – і всієї зграї не стане? Яка ж ти комедіантка. Не кричиш і не благаєш, як всі – а досі граєш роль. Ми за тисячі кілометрів від усіх людських міст. І навіть якщо та Книга волає, розказує дорогу – ніхто не потрапить сюди, якщо ми не дозволимо. Ти вмреш страшніше за всі муки, які заготувала нам.

Він обернувся через плече, і темрява наче згустилась. Це вовчі тіні зійшлися, заполонили всю галяву. Їхні пазурі шкребли об камінь, а подих гарчанням звивався в повітрі… Їхні очі дивилися з ненавистю, навіть нетерпінням: коли вже буде моя кров? Ці очі в жовтих вогнях. Лише одні були червоні – навіть не звірські, зовсім нелюдські. Саме вони промовили:

– Нехай почнеться ритуал.

Звідкись взялися вогні – справжні, на хмизі й смолі – загніздилися на кам’яних стовпцях. Неначе саме пекло підбиралось до мене… І я подумала: «Страшно. Вмирати все-таки страшно».

Рвонула кинджали, як тільки могла. Вони навіть не ворухнулись… Тільки кат мій посміхнувся у відсвітах полум’я. Його долоня витягнулась чорними кігтями. Його шрами й синці сховались за шерстю… Доки вовк за вовком входив у коло, і я вже не бачила нічого, крім нього.

– Очі твої дивились на муки мої, і я заберу їх, – почав він. – Руки твої убивали мене, і я заберу їх. Ноги твої…