11.3

Тільки ректор був у своїй вежі. Я досі не могла зрозуміти: живе він у ній, чи так пізно її покидає, що ніхто цього не бачить і не знає. Хай там як, усі його Книги стояли незрушно, а чашка з автопідігрівом переміщалася над столом. Найближчим часом він не піде вбивати перевертнів.

Ворота академії ми проминули спокійно. Місто лежало, сповите непевною тишею: часом її переривали недолугі звуки. Чиясь шумна хода, самотній вигук… Два гвардійці. Та ні, вони надто зайняті обговоренням сердечних справ, щоб помітити, як ми принишкнули в тіні.

Зрештою ми дісталися місця, де я перебиралась через мур. За весь цей час він не зронив ні слова, не відставав і не рвався вперед. Сніг лежав кучугурами у цьому холодному голому саді. Я вже майже пробила дорогу до невидимої конструкції, коли схаменулась: як можна показувати йому шлях через мур? Можливо, він знає його й так, але ж це не напевне.

Ще не встигла я озвучити ідею, а Книга видала: «Нізащо». Я сприйняла це, як щиру згоду, та повернулась до перевертня:

– Моя Книга запросто підіймає людину. Зіпрешся на неї – вона перенесе тебе.

Він нічого не сказав. На відміну від Книги, але ж він цього не чув. Оскільки вона так захопилась, що забула про свою щиру згоду, я допомогла їй опинитись під перевертнем та побажала вдалого польоту. Так само на той бік перебралася я – себто, зустрілася зі снігом багатьма частинами тіла. Це й на краще, якщо врахувати, що шийні хребці залишись цілі.

За десяток метрів починався Ліс… Перед його дерев’яними стінами перевертень завмер. З його частого дихання видавалось, що ось-ось він зірветься з місця – цей звір, що не здатен стримати інстинктів. Але він залишився стояти. Повернувся до мене… Холодний та хижий, такий, що на своїй території, а я – на чужій.

– Розв’яжи, – зажадав він.

Я пообіцяла. Притлумила своє небажання та стала розплутувати вузли. Мені не подобалась його впевненість. Як він випрямився. Як дивився – наче виносить вирок.

– Якщо зрадиш мене, – промовила тихо, – уб’ю.

– А людині… ти б сказала таке?

– А краще казати чи виконувати без слів?

Він посміхнувся та стріпнув затерплими руками: нарешті звільнився від мотузок. Я кинула їх під ноги та показово втоптала ногою. Ой, як я засуджую, що вони тебе зв’язали. Тьфу-тьфу, які вони погані.

Він відповів на це оскалом.

– А нашийник? – так солодко й хижо.

Ще нашийник. Чи знає він, що звичайні маги не зняли б його так, як я? Сподіваюсь, що ні. Світити своєю унікальністю – ідея так собі. А втім, я занесла над цим руки й клацнула замок.

Всього мить він стояв непорушно. А потім рвонувся – диким монстром! Я відскочила з кинджалами напоготові. Його пазурі, щелепи… Де? Він знову стояв та скалився з насмішкою.

– Це ж треба, – скосив погляд на кинджали, – які в тебе цяцьки. Тепер їх кожній книжниці видають?

– Лише настільки дурній, щоб розмовляти з перевертнем, – огризнулася я.

– І що? Ти впевнена, що готова спілкуватись про союз?

– Готова.

– Ну, то ходімо, – і просто пішов.

Я подумки вилаялась і рушила слідом. Невже справді можливий союз – із такими, як він? Що далі ми йшли, що більше згущалися тіні, то більше це здавалось мені маячнею. Нечисть не напала на нас жодного разу, бо нечисть страшніша, лютіша йшла переді мною.

Стиль його ходи – наче вовчі стрибки, без сумніву та спину. Кожен крок блискавичний – у стрімкій німоті. Мабуть, минуло вже кілька годин, коли він спинився та порушив мовчанку:

– Пригни голову, тут низько. І візьмись за цю ниточку.

Його постать ковзнула у якусь діру – отвір у скелі, ще темніший, ніж темінь довкола. Ще краще місце для засідки, ніж всі хащі, разом узяті.

«Жодних теплокровних створінь», – прозвітувала Книга.

Я схопилась за ниточку й ковзнула за ним. Напевне, вже близько. Це був кам’янистий тунель майже нарівні з землею. Спершу він опускався, а потім пішов прямо, не звертаючи вбік. Часом крізь тріщини пробивалось коріння – старе, як світ, і товстезне, як колони будівель. Чи ця нора не пропускала мороз, чи мені так здавалось, але якоїсь миті захотілося скинути мантію. Була навіть думка про штучне отеплення, бо я вже починала пітніти.

Аж ось тунель закінчився – так само раптово, як я потрапила в літо. Бо щойно я вибралась на поверхню, мене обдало теплим повітрям. І довкола не було ніякого снігу. Лише зелень та квіти, листя і трава…

Це було не по плану. Переміститися невідь-куди, невідь-як і невідь-чим. Певне, це була якась просторова аномалія, якої не існувало так само, як гіпнотичних артефактів чи артефакторів. І я ступила в цю аномалію.

Перевертень пішов якось вбік та обернувся зі своїм хижим усміхом. А я почула переступ вовчих лап… Зі всіх сторін – попереду, з боків та ззаду. Наче цього я й хотіла – зустрітися зі зграєю. Але я зрозуміла, що він не дотримає слова. Що він не скаже їм нічого й просто дивитиметься, як жертву роздирають на шматки.

«Подумаєш! Однією зграєю перевертнів менше!» – подумала з люттю.

Кинджали в руках і Книга напоготові. Лише позиція непідхожа. Хтось біг по норі, шелестіли кущі, і я скочила вперед, щоб бути на відкритій місцевості.