11.2

Я ладна була схопитись за голову. Одначе я стрималась та спокійно продовжила:

– Ми можемо зустрітися в місці, де зграя зазвичай не буває. Це може бути не вся зграя, а кілька представників з дипломатичними схильностями.

Мовчанка. Тільки очі горять, а все решта застигло. Він довго дивився на мене і раптом сказав:

– Розв’яжи мене.

– Навіть не сподівайся, – відрізала я.

– То я тобі маю довіряти, а ти мені – ні? – виплюнув він.

– Гаразд! – здалась я. – Я розв’яжу тебе… в Лісі.

– В Лісі. Часто там гуляєш, що так кажеш? Ти йдеш сама?

– З Книгою. У мене Жива Книга.

– У вигнанки?! – вискнув він. Так вискнув, наче я перейшла всякі межі абсурду й кожне моє слово – пастка та брехня.

Я скреготнула зубами.

– Послухай мене. Я вісімнадцять років виживала у клятому крижаному пеклі, тремтіла у Пустельні ночі, тремтіла, коли бачила біля іглу чужий слід – не для того, щоб почути, що, якщо в мене Жива Книга, то я не вигнанка! Або ми зараз ідемо до Лісу, або я чіпляю цей намордник назад і залишаю тебе тут.

Я рухнулась до нього, і він витиснув:

– Згода! Хоч ноги розв’яжеш чи отак повзти?

Я шумно втягнула повітря. Була думка розрізати мотузки, та я вирішила не показувати, що маю кинджали. Отож я схилилась до нього й довго розплутувала вузли. А коли закінчила, то цією ж мотузкою зв’язала йому руки міцніше, притягнула до тулуба – сюрпризи дорогою мені не потрібні.

На все це він дивився похмуро. Я запитала:

– Сам підведешся чи допомогти?

Сяк-так він зіп’явся на ноги. Катований, босий і фактично голий. А проте, я згадала про це, лише коли висунулась на вулицю та зробила відкриття, що надворі мороз.

«Це ж жива істота, – подумала я. – А я дивлюсь на нього, як на засіб досягнення цілі: без болю, бажань, почуттів. Як дістались йому шрами – із засохлою почорнілою кров’ю? Як йому ступати босими ногами, що в них впивається кожна скалка на землі? І як йому – не відчувати рук, так затиснули їх мотузки?..»

Та ні. Нема чого жаліти почвар. Я переконала себе, що моє рішення продиктоване тільки потребою:

– Стій тут. Я принесу тобі одяг, – повідомила йому.

Ще задубіє на морозі, та й привертатиме увагу. А босий буде ледве йти – ми за тиждень не дістанемося, куди треба.

Сама я пішла до гуртожитку. Оскільки я мала особливий статус, мені вручили запасний ключ, і я могла входити, коли забажається. Коридори тонули в напівтемряві. Звичайно, з кімнат все одно долинали голоси, перешіптування, навіть сміх, а з-під дверних щілин блимало світло. Ніхто не бачив і не чув моєї ходи. Як я дійшла до нашої кімнати – і вперлася руками в двері.

Неправильно все це. Кидатись ось так, ні з того ні з сього, не маючи плану.

«Та ну. Я думала, робити так – твоє життєве кредо», – фиркнула Книга.

«Справді? А ти маєш якесь краще?» – огризнулась я.

«Наприклад, піклуватись, що хоч хтось буде знати, де лежать твої кістки».

«Ти не віриш, що він дотримає слова. Думаєш, він погодився, тільки щоб я вивела його в Ліс?»

«Ти можеш заперечувати, що думаєш так само, але ж я чую твої думки».

Сумнів, сумнів, сумнів. Книга мала рацію.

А проте, всі сумніви відступали перед одною відчайдушною думкою: тільки не Ратмир. Будь-хто і будь-як – тільки не він.

Тому я зайшла до кімнати та взялася хапати речі. Оця зимова мантія йому зійде. Накине наверх – і більше нічого не треба. А як зі взуттям? Жодне моє не налізе, а красти я не збиралась. Отже, замотаю йому ноги ганчірками – це вже хоч щось.

По тому я глянула на Катаріну. Звичайно, спить. Навіть думки такої не було – будити її, коли вона накрилася з головою і щось там муркоче у снах. Натомість я взялась писати записку: «Йду до Лісу. Візьму твій маячок. Якщо не повернусь до завтра, скажеш…»

Кому? Ректору? Нізащо. Луці Сизому чи Криштофу Довбню? Астеріксу? Сарі. Скажеш Сарі.

Щодо маячка, то Катаріна хвалилась ним кілька днів тому. Це один з тих артефактів, які їй дивом вдавалось зробити, щоб вони не вибухали під час виготовлення чи першого використання. Якщо серед магів були популярні карти, які зображали своє власне місце знаходження, то Катря відділила маячок. Таким чином, якщо я візьму його, а карта залишиться тут, мене можна буде знайти.

Щоправда, реакція на пересування маячка була специфічна: варто було зробити кілька кроків, він стрибав на добрий кілометр, а вже потім повільно їхав назад. Та й територія Лісів на карті не була розмічена…

«Дарма, – подумала я. – Напрямку вистачить».

І стрімко вийшла в ніч. Добре, що вона безмісячна й глуха. Що темінь огортає, немов покривалом, і срібне кружальце не підсуне сюрпризів – хтозна, як воно вплинуло б на мого бранця, хоч і в нашийнику. Я досить бадьоро пройшла до вовчарні, і мені враз подумалось, що він уже втік.

Як же я залишила його?! Дурниці. Без мене він ніде не пройде.