Розділ 11. Не ходи із вовком в Ліс

Ще одна нечисть на території академії. Справжній злочин – зі зв’язаними лапами й вогненними очима. Божевільна думка проскочила в мені: що це ось Ратмир, його вовча подоба. Ось тільки його очі – розпечене золото, а не тьмяні жовті смужки.

Я відступила кілька кроків.

Ні, я не подумала: «Яке жахіття. Бити в груди й казати одне, а робити інше. Тримати перевертня у вовчарні, щоб потім студенти навчались на ньому їзди!» Не подумала: «Яке жахіття. Замість убити, катувати ось так, тримати, як звіра!»

Я тільки подумала: «Ратмир не потрібен мені».

Астерікс просив не Ратмира, а вікно у світ нечисті. Проблема лише у контакті. І цей контакт лежить переді мною – повністю у моїй владі. Це ж, напевне, справжній перевертень – не якийсь напівкровка. Його швидше послухають. Я швидше доб’юся союзу.

Ні, Ратмир не потрібен мені. Ніякого пророцтва. Ніякої ганебної долі.

І я ступила ближче.

«Завмри! – рикнула Книга. – Ти зовсім здуріла?! Це не… сама знаєш хто, а потвора до останньої кісточки».

«Справді? Ще недавно ти називала так Ратмира».

«Мовчи і слухай. Ти зовсім дурна. Воно накинеться на тебе, щойно ти звільниш його. Воно з’їсть тебе, доки ти спиш. Воно обмане тебе й заведе у пастку, бо воно ненавидить тебе і весь твій рід!»

«Ти забуваєш, – зауважила я, – що це не мій рід закатував його. Що саме це – точка дотику, бо я ненавиджу їх теж. Сьогодні нам казали ще одну брехню. Маги брешуть всюди й завжди. Я дивлюсь на цю тварюку – якої тут нема! – і розумію, що пора укладати союз. Пора зносити Велику стіну. Невже сам факт того, що проти них я готова здружитися з цим, не доводить, що вони заслужили цього?»

«Але як ти переконаєш його, що ти не одна з них?»

«Мені здається, ти не віриш у мою здатність переконувати».

«Я не вірю, що воно у чомусь переконується».

Я глянула перед собою. А воно дивилось на мене весь час. Вивчало кожен клаптик моєї шкіри, ніби подумки роздирало зубами. Воно рвало мене на шматки, перегризало мені шию та пило мою кров.

Я тільки скривилась.

«Чому він не може перетворитись?»

«Це нашийник, – відповіла Книга. – Я вже бачила такі».

«Отже, я зніму його – і зможу з ним поговорити?»

«Як ти знімеш його?»

«Оу…» – задумалась я. Одна пропущена деталь.

Нашийник був добрячий, металевий і мав замкову щілину. Для годиться я роззирнулась, але, звичайно, поблизу не висіло жодного ключика. Якщо намагатись нашийник розрубати, розплавити, розсипати в порох – можна поранити вовка. І гнатись за мечниками, які його привели – теж не варіант.

«Зачекай-но. Нашийник – це ж артефакт?» – запитала Книгу.

«Що?.. Так», – погодилась вона.

«Ну, то все. Жодних проблем».

Я нахилилась до вовка. Він сіпнувся і перегриз би мені руку, якби не намордник. Тим часом я прислухалась до магічних хвиль. Занесла руки над нашийником та подумки промацувала його механізм. Якісь там кристали, завитки… Ось і замок. Один короткий «клац» – і нашийник розійшовся.

Почвару вигнуло, ніби в друзки переламало хребет. Вона зменшилась, потоншала разів у п’ять, зникнув хвіст та всоталася шерсть. Замість обрубків вовчих кігтів – виламані нігті. Не звіряча морда – а людське обличчя, з тим же намордником, який тепер висів на ньому, а не стягував щелепи.

Небеса! Я ще ніколи не бачила такої метаморфози. А втім, я отямилась і заклацнула нашийник назад: не вистачало, щоб воно знову перекинулось вовком.

На ньому були залишки якогось лахміття. Це ледве тягнуло на шорти – скоріше, набедрена дикунська пов’язка. Все тіло у побоях та шрамах… І замість спокійно лежати, воно враз стало сіпатись – нестямно й божевільно, щоб тільки здерти намордник.

– Не рипайся, – гиркнула я та стиснула йому горлянку.

Перевертень завмер. Все одно йому потуги нічого не давали. Я повернула йому голову й дісталась до ременів, які тримали намордник. Кілька митей – і я звільнила його від ненависного пристосування. Потім підвелась і трохи відійшла.

Перевертень дихав уривчасто й швидко, дірявив мене поглядом – цим поглядом нелюдських очей.

– Ти… говориш? – запитала я.

– Гарчу, – виплюнув він.

Я полегшено видихнула, бо вже мала побоювання, що дар мови обійшов його стороною.

– Ім’я якесь маєш?

Він запропонував кілька варіантів:

– Нелюдь, почвара, тварюка, собака.

– Багатойменний, – зауважила я. – Зі мною простіше – Ейворі. Ну?..

Він якось так глянув, ніби я дурна. Звів брови та викривив губи – такий характерний людський жест і водночас йому він належав більше, ніж будь-кому ще.

– Чого тобі треба? – вирвалось гарчання. – Хочеш домашню собачку?

– Я хочу союзу. Між вигнанцями та розумною нечистю.