10.2

Стефа йшла різким, рубаним кроком. Не схоже, щоб вона думала обертатись, винюхувати хвости, але я слідувала обережно, зберігаючи відстань. Ми проминули площу Грифона та ще кілька вуличок. Це був такий поширений маршрут, що я вже думала, вона просто йде додому – уся ця вилазка марна.

Та ось вона вклякла на місці. Так стиснула кулаки, ніби боролася з собою весь час – і зазнала поразки. Стефа повернулась, як блискавка.

Прокляття. Я вчасно пірнула до якогось провулка, щоб вона не помітила мене.

Так само різко й навіть швидше, ніж прямували сюди, Стефа рушила в протилежному напрямку. Знову перетнула площу Грифона, та так, що жодна пишна жіночка, захеканий продавець чи дитина не сміли стати їй на дорозі. І рушила найширшою дорогою. Прямісінько до маєтку намісника Грифона.

Від здивування я витріщила очі. Ось там би я шукала клуб чорнокнижників в останню чергу. Втім, таке місце проведення дозвілля ставило під сумнів мої висновки щодо Стефи.

Маєток нагадував сніговий палац – увесь покритий білою ковдрою, навіть на золотистих шпилях. На мурах, на стінах – всюди мерехтіли сніжинки, наче архітектор так і планував, і влітку нічого не зміниться. Можна було загубитись між цього зимового блиску. Втім, Стефа не шукала дзвінка, а натиснула його, не задумуючись. Доки чекала, то ступила кілька кроків назад, ніби вагалась – ось-ось кинеться геть.

Відчинив їй Мирон. Завмер на порозі – і глянув так змучено, із запитанням, на яке сам знає відповідь.

– Дай, – видавила Стефа.

– Заходь, – видихнув він.

Пара заклубочилась на морозі та зникла з мого зору, як і вони. Двері зачинились. Правильний розвиток подій – розвернутись і піти на консультації. Єдино можливий – сказати Книзі:

«Якщо ти не хочеш, щоб я наражалась на небезпеку, перелазила мури, вмикала сигналізацію та підіймала все місто на сполох… Люба моя Книго, піднеси мене на собі».

«Я що тобі – кінь?» – огризнулась вона.

«Ти – мій птах. Коні не літають, Книго».

Отож я сіла на неї, як в сідло. Щоправда, без вуздечки, відчуття якоїсь певності під собою і, власне, коня. Зате з усвідомленням, що одна необережна думка, бодай натяк на глузування – і я полечу-у-у…

«Як лантух несвіжих продуктів», – запевнила Книга.

Ми піднеслися на рівень муру. Це ж треба: охорона. Ми опустились назад.

«Все, задоволена? Злазь», – прошипів мій птах.

«Ні-ні. Я думаю, ми пролетимо під муром, залетимо з іншого боку та прилаштуємось он там. До речі, я бачу рух у вікні – це вони».

Тамоване гарчання відлунило мені в голові. Політ не можна було назвати плавним, тож я міцніше вхопилась за краї. Ми проплили над садом засніжених стовбурів, розгледілись, що нікого немає, та прилаштувались прямісінько під вікном. Воно пропускало відголос розмови:

– Ось тільки не думай… що ти потрібен мені.

– Звичайно, не потрібен. Саме тому ти приходиш до мене щомісяця… так, майже в один і той самий день.

– Один і той самий день, – повторила вона. – Запам’ятай раз і назавжди: я не залежна ні від нього, ні від тебе, ні від будь-кого ще! Ти такий потрібен мені, як… як сумочка ця!

Мирон відповів не відразу.

– То не приходь до мене наступного разу, коли дійдеш до думок про самогубство. Не проси ніякого зілля. Я ж не кажу, що ти не здатна – ти просто не робиш цього.

Я видихнула розчаровано. Оце й вся таємниця: Стефа думає про самогубство. Хвора людина, яка заявляла, що стане найкращою книжницею академії, яку бояться та поважають, але якої не знають. Вона ж живе… у розкоші й достатку. Їй не треба здобувати шматок їжі, коли обмерзають вуха й ніс. Не треба загрузати в снігу, валитися від втоми, роздирати руки й ноги до крові, бо загубилася в заметіль. Їй не треба нічого – і видно, нічого не хочеться.

Звичайно, ця хворість може бути пов’язана з темрявою. Це може бути каяття, що накоїла лихо. Але ж Мирон – його я вважала принциповим та гідним – невже б він допомагав їй?

«Летимо звідси», – видихнула я.

Була надія, що Книга не зненавиділа те місце, яким я сиділа на ній, і з радістю пронесе мене над Підліссям, щоб я відчула запах неба… Але вона скинула мене відразу за муром та мало не потовкла палітуркою.

Можна пропустити заняття з Лукою Сизим, а проте, з Аскольдом Думом я б не дозволила такого собі. Стояла вже густа темінь, коли я ступила надвір. Здавалось, її можна промацати рукою. Ні зірок, ні срібного кружальця… Лише я та ніч. Та ще якийсь незвичний, неприємний шум. Подряпування чимось об бруківку й навіть здавлене гарчання, часом болісне виття. Тупіт чобіт і чоловічі баси:

– Хто дав такий наказ? – по голосу – мечник, який викладав їзду верхи. – Покажіть папірець. Я не хочу, щоб це було з моїми вовками.

– А ми, по-твоєму, хочемо? – огризнувся хтось. – Це загально людський обов’язок.

– Який обов’язок?!

– А такий, що, може, місяць під задами студентів змінить деякі його погляди. Якщо буде некерований, просто бийте сильніше, не давайте їжі й води.