9.2

Я дістала бинти й схилилась над ним. Він дивився на мене похмуро – зразок безмежної вдячності за врятоване життя.

– Нащо ти прийшла? – було гарчання.

Я вигнула брови: цікавий такий.

– Провести виховну бесіду – невже незрозуміло? А що це… за запах? – я принюхалась до бинтів.

– Знеболювальне. Вони просякнуті ним.

– О, ні. Я хотіла, щоб ти помучився, а тут знеболювальне.

– Жартуєш, – хмикнув він. – Не знав, що ти вмієш.

– Цього неважко навчитись. Береш наполовину правду – і говориш її з абсурдно серйозним виразом лиця, – відрізала я. – А тепер скажи мені, сволото: якої грифонової кишки ти це зробив? Потяг темної сторони, забаганка, кровна помста?..

Він відвернувся. Наче в його становищі можна від мене втекти. Я підкликала Книгу, щоб вона всотала кригу, та приготувалась бинтувати потерпілого – ніж-ж-жно й ласкаво, як немовля. Ще кілька секунд тиші.

– Отже, ти не хочеш мені говорити, – підсумувала я. Книга почала втягувати морозний покрив. – Може, ректор колись необачно висловився про перевертнів? Але ні. Лука Сизий на теорії магії висловлювався гірше, – на тілі майже не зосталося криги. – А може, – я зробила перший оберт, – він образив тебе особисто? Віддавив тобі лапку, коли ти був цуциком? – з кожним разом затягувала сильніше. – Відібрав твою кісточку? Повбивав усіх рідних? – стягнула так, що Ратмир сіпнувся та зціпив зуби.

Нарешті все. Коли він обернувся до мене… його очі були людськими. З людською ненавистю, людською безсилою люттю та криком без слів. Я зронила:

– Перенести тебе на диван? Я не знаю: може, ти спиш на землі.

– Чого б тоді в мене стояв диван? – огризнувся він.

– Для мене?..

– О, так. Я думав про тебе, коли тягнув його сюди. Вибач, який твій улюблений колір? Може, я помилився?..

Я заклякла на декілька митей, перш ніж сказати:

– Зелений. Я люблю зелений.

Він замовчав. Я хотіла покликати Книгу, щоб допомогла його перенести, але вона відлетіла й стала до нас задом. Мене було приречено на презирливе мовчання.

«Чудово. Коли писатимуть життєписи про легендарного артефактора та його легендарний артефакт, я це згадаю», – пообіцяла я.

І схопила Ратмира під руки.

– Не важко? – поцікавився він.

– Не важчий, ніж олень.

– Я ж не за тебе хвилююсь. Ти казала, мої волокна втратили еластичність.

– Вони вже повернули її, – відрізала я і поволокла.

Так що він витер собою все те різнобарв’я, яке розвів на підлозі, та ще й переніс його на диван. Все одно обшивка була стара і страшна. На дивані була подушка, і я сунула її Ратмиру під голову.

– Дякую, – прогарчав він.

Я кивнула, що почула, примостилась на кріслі навпроти й вперлася в нього поглядом.

– Ратмире, як ти з’явився на світ?

– А ти? – знову огризнувся. – Батьки не розказували, як діти з’являються?

Я видихнула.

– Ти розумієш, про що я.

– Справді, – хмикнув він. – Мабуть, ти вже уявила, як мій батько-перевертень затягнув мою матусю до Лісу, а потім зґвалтував і ще кілька років тримав за рабиню, щоб вона доглядала за мною – синочком-напівкровкою.

– Та ні, рабство я упустила, – заперечила я.

Він так дивився на мене, що колись раніше я б уже схопилась за кинджали чи дала драла. Зараз я була певна, що мій погляд викликає враження не слабше. Зрештою він уступив – ніби стомився ховатись за брамами і так давно хотів розповісти, хоч комусь і хоч раз.

– А я ж майже правду сказав. Тільки батько мій був славетним лісником і чистокровним мечником, а мати – перевертнихою, яку він упіймав. Тримав її в підвалі й ґвалтував. Коли я народився, мене теж тримав у підвалі. А потім я підріс – і розправився з ним. Узяв матір, і ми пішли… – замружив очі. – До якоїсь там ниточки. Вона співала про ниточку, за яку треба триматись, щоб потрапити до чудового світу, де живуть тільки перевертні, і ніхто не ловить їх, щоб посадити на ланцюги. Хах. Ми майже дійшли… Ми смикали за ту ниточку, і до нас вийшла зграя. Як вони почули, що в нас артефакти в хаті, послали мене взяти все, що є. Мабуть, добре, що послали. Коли я застиг неподалік… Вони горіли живцем. Вони самі стрибали у вогонь. А поруч стояв Аскольд Дум. І дивився. І вони досі думають, що лісник живий. Навіть просять мене – раз на місяць, десь так – щоб я викликав його на інтерв’ю. Тоді я кажу… – похлинувся істеричним смішком. – «Він зайнятий. Він дуже зайнятий». І я живу тільки для того, щоб вбити його. Подивитися, як він конає в муках. І сказати: «Як же ти такого допустився, що в Лісі лишилося одне щеня?»

Він вилив мені душу, а я тільки подумала: «Каліка. Ось хто я».

У когось немає рук чи ніг. А я не маю сліз. Не маю жалості та сміху. Він розказав мені біль, а для мене це – набір пустих слів. Я хотіла його зрозуміти – і затямила факти. А вжитися в нього, перейняти хоч трохи емоцій та почуттів – що це, як це роблять? Дарма.