Розділ 9. Потвори не вмирають

Світ може стати дивовижно повільним. Доки ти дивишся дивовижно спокійно – на отвори, з яких вибило вікна, на дим, що зміїться під твоїми ногами, на чорний обвуглений килим, спалені папери й тріснутий стіл. Доки ти пригадуєш отой кривавий спалах і ту людську тінь. Доки всього себе не зіжмакаєш у неживий тугий клубок.

– Ви знищили потвору? – холодно перепитала я.

– Я вдарив закляттям, після якого не виживають.

– Пропалили наскрізну діру розміру живота?

– Ну, що ти: я не дикун, – моторошний усміх. – Лише залишив часточки простору, які самозгортаються і втягують в себе матерію. Вони роз’їдатимуть, як кислота, і не спиняться, доки залишиться хоч крихта тіла.

Я підійшла до діри замість вікна та глянула вниз.

– І що – вони роз’їли потвору ще до того, як вона впала?

– О, ні, – навіть спиною відчувалось, як ректор всміхається. Так хижо й страхітливо, не так і неправильно, навіть не по-людськи – не після того, як вирвав чужу душу. – Вони неспішні й ласкаві. Роз’їдатимуть помалу: шкірний покрив, кров та нутрощі, кістки…

– Якщо так помалу, невже потвора не зуміє вирвати їх? – я перервала «кулінарний список».

– Як і чим? Вони втягнуть будь-яку матерію, що їх торкнеться.

– Жорстокий спосіб смерті.

– Цілком заслужений, – заперечив Аскольд Дум. І продовжив зовсім буденно: – Як твої заняття з Лукою?

– Чудово.

– Є успіхи?

– Жодних, – я відвернулась від вікна. Ні сліду не залишила потвора. – Мені завтра до вас чи знову до нього?

– Спершу до мене, а там видно буде.

Я ступила крок, але завмерла в дверях.

– Обличчя потвори – ви бачили його?

– Самі тільки очі – такі, що вимагають, щоб їх погасили.

Я пішла. Крок за кроком німотними сходами. У залишках диму, що слалися в ногах… У раптовому світлі, що вигулькнуло з проходу, та вигуках, що порушили тишу:

– Прокляття! Невже знов?!

Я притиснулась до стіни, щоб Криштоф Довбень не збив мене з ніг. Скоро сюди збіжиться цілий натовп. Будуть зойкати й рахувати, у скільки обійдуться нові вікна, килим та стіл… Напишуть мемуари про ректора – винищувача потвор. Я маю бути рада, що він це зробив.

А всередині – якась розтерзана тиша… Всередині – пустельний дзвін.

«Пророцтво не збудеться. Ніяка клята нечисть не загрожує мені», – витискувала думки, простуючи до гуртожитку. Під тупіт нових і нових ніг, зі зціпленими кулаками.

«Хай помре, сволота. Я просила, щоб він цього не робив», – випадковим незбагненним чином дійшла до воріт.

«І все-таки я переконаюсь, що він вмер», – прискорила крок.

«Доб’ю», – зірвалась на біг.

Місто блимало, як у тумані. Нічні гультяї сахались вбік, коли я сковзала повз них на льоду, і зорі дзвеніли пронизливо й близько, коли я перемахувала через стіну, ввірвалася в Ліс.

«Доб’ю», – летіла зі всіх ніг. Збила подих і серцебиття. Перечіплялася через коріння та горбки, дерла обличчя морозним гіллям. Нелюдські очі – зелені, фіолетові, багряні – так і залишались без руху, наче я – якась мара, несправжня і пуста.

Книга запитала: «Куди? Ти не знаєш дороги».

Я знала його меч – єдиний артефакт на весь Ліс. Я вбігла в його хижку, ніби на світло маяка.

Ратмир навіть не обернувся. Я уявляла, як його рештки розпластались на підлозі… Ще ні. Двері розчинені навстіж, підлога в баночках, уламках, калюжах і якійсь траві… У нього підгиналися ноги, і він спирався на стільницю, доки тягнувся до шафок і все випадало із його тремтячих рук.

– Прийшла добивати?.. – видавив крізь гарчання та стогін.

Я не мала заготовлених слів. Вони вирвались із тихою люттю:

– Говориш, як звір, загнаний в кут. Хто ж загнав тебе до ректора в вежу?

Він вкинув ще одну баночку. Я перетнула кімнату, схопила його за плечі й розвернула до себе. Ратмир втратив опору та сповз на підлогу – зі стогоном таким, що душа мені стала не на місці. Не очі, не зіниці – а щілинки, прорізані вогнем. Вовчий лик, перекошений болем… Низу сорочки не було. А шкіра зникала, затягнута невидимими часточками.

«Книго, Око», – повеліла я.

«Може?..»

Я рвонула її до себе, застосувала Око сама. Тепер я побачила їх – такі красиві, яскраві, різнокольорові. Їх було мільярди. Вони дерлися глибше, до артерій, до серця… Душі. Чому оцю темну скалічену душу я рвонула рятувати, як власну? Всього хиткий, непевний план.

«Забезпеч мені неперервний потік криги нешкідливого паралітичного розряду».

«Розумними словечками заговорила», – проскрипіла Книга.

Я витягла кинджал. Його погляд спинився на лезі. Він справді подумав, що я його вб’ю: спробував вирватись, та я притиснула його до підлоги. Книга випустила кригу. Білястий потік уперся йому в живіт. Хоч його приморозило, часточкам потрібно щось поглинати, і хай це буде крига, а не він. Доти ж я сподівалась вискребти їх кинджалом – не так легко роз’їсти Великий артефакт.