8.2

Аскольд Дум сидів у кріслі за столом і надпивав чай, наче розказував мені цілком буденну річ.

– Фактично в давнину всі маги були артефакторами, щоправда, не мали артефактів. Їхня магія була некерована, та вони могли опанувати будь-яку зі стихій. Уже пізніше створено артефакти – у більшості випадків магу вистачало одного. Він прив’язував до нього частку душі, цей зв’язок передавався поколіннями, і так зароджувались класи. Але, звичайно, траплялися винятки. Коли стикались протилежні за сутністю класи, магія розбурхувалась – і маємо те, що маємо.

Я також надпивала чай. Я – результат випадкового зіткнення класів.

– Артефакт – це предмет, сповнений магії. Тобі дзвенить у вухах, коли ця магія темна. Це вроджена здатність. Її можна розвинути, і тоді ти відчуєш кожний артефакт довкола себе, побачиш його суть і зможеш скористатися нею. З цього й почнемо.

Я заплющила очі. Було б набагато легше, якби не уявне заворожене дихання Книги в моїй голові.

– Артефакти випромінюють магічні хвилі. Вони вдаряються об тебе, і ти знаходиш джерело.

Хвилі… Велика вода, вкрита кригою. Тюлені та моржі. Мої кинджали і смерть на кінчиках леза. Раптом я відчула свою зброю зовсім інакше – вібраціями холоду по спині, яких насправді нема. Аж ось ривок на стіл – тепло з ароматами чаю. Чашка ректора – також артефакт. Де його Книга? У кімнаті цілих дві. Третя. Четверта. А по сходах підіймається фантомник – його меч, наче віддзеркалення самого себе, крутиться, вертиться, тремтить… Мене кинуло далі. Десятки стін, ворота, двері. Лезо, як блискавка – знайоме та хиже.

Я здригнулась і розплющила очі. І тут він дістав мене.

Ректор посміхнувся.

– Це було коротке занурення. Тренуйся – і зможеш зазирати за кілометри, знайти потрібний артефакт серед сотень тисяч інших. Привчи себе тримати щит спостереження – ловити кожен артефакт, що наближається до тебе. А зараз пограймо з побутовими артефактами, – він відкинувся на спинку крісла. – Притягни мою чашку без рук.

Це виявилось зовсім легко. Лише усвідомити, що таке можливо, і схопити уявною рукою. Але варто було мені розтягти котячу усмішку, ректор розбив мою самовпевненість.

– Три чашки, – ті плавно злетіли на стіл. – Хочу, щоб вони станцювали хоровод.

Вони танцювали в моїх снах, у мареннях та мріях, та аж ніяк не наяву. На книжництві нас вчили підтримувати артефакт рукою. Одна рука – один артефакт. Слідуючи принципу, я ще сяк-так бовтала двома чашками, але третя залишалась незрушна.

Ректор хитав головою.

– У тебе не дві руки. Їх сотні, тисячі.

Навіть коли я верталась зі своїх персональних занять, вони не полишали мене в голові. Чашки танцювали, як п'яні, випадали із уявних рук... Я думала з розпачем: «Ну, як же воно…»

«Не дивись праворуч», – раптом видала Книга.

«Що?»

«Не дивись!»

Я подивилась. Ратмир і Ждан на тренувальному майданчику. Бій наосліп, із зав’язаними очима. Я би всміхнулась, якби не була така стомлена: серед арени, присипаної снігом, виглядали вони трохи незграбно. Стояли й прислуховувались, доки супротивник зробить крок.

Нарешті Ратмир рвонув уперед. Його лезо розсікло повітря, бо Ждан ухилився. Удар у відповідь. Мечі зіткнулись... Ще кілька ударів із дзенькотінням криці. Ждан би підсік Ратмиру ноги, але той підскочив і замахнувся згори. Удар відбито – і знову дзенькіт криці. Тільки що це? Невже Ратмир – цей лютий хижий звір – зашпортався і мало не впав? Ждан натиснув зі всієї сили. Але Ратмир вдарив його ліктем та відкинув з ноги – Ждан полетів на землю. Ще не приставив йому меча до грудей, а той стягнув пов'язку. Замість ображеної гордості – відкритий щирий сміх:

– Ах ти ж! Ні разу не можеш піддатись!

– А Бориса ти теж про це просиш, чи тільки мене? – засміявся Ратмир, зняв пов'язку. І подивився просто на мене.

Мене обдало хвилею жару. Я так перелякалась, що думала, це вороже закляття. Що ось мені обпалить щоки, перекинеться далі, і я вся згорю – ні за що ні про що.

«Ти просто почервоніла», – видихнула Книга.

Просто. Я просто заклякла, варто було побачити Ратмира із зав'язаними очима. Як він роздумував, куди поставити ногу, а сніжинки танули на його лиці. Як виривався його розгарячілий подих і парою вився на морозі. Як він всміхався – відкрито та щиро! І як побачив мене – потемнів. Його всього накрила тінь, ніби хтось заступив йому сонце й небо – і це була я.

Уже спускалась ніч, коли наступного дня Лука Сизий знову сказав мені: «Подумай». Я не куталась в мантію, а на повні легені вдихала мороз. Катря вже цілком могла заснути, а я лише вийшла з академії. Вранці вона зробила круглі очі й вигукнула: «Невже це ти? Я думала, ти тут більше не живеш! Зачекай хвилину, я покажу, який шарфик мама зв’язала. Тут і для тебе є».

Я торкнула рукою той самий шарфик. Певне, треба вивести Катаріну під зорі й показати сузір’я Доброї руки – у тиху Полярну ніч вона наче обіймає тебе, обіцяє нав’язати теплих речей. Я звела голову до неба… і мало не спіткнулась. Землею пройшла ударна хвиля. Ніч осліпив кривавий важкий спалах, і з центральної вежі академії повилітали вікна. Уламки сипонули аж мені до ніг… Здалось, за ними впала якась тінь – надто схожа на людську.