Розділ 7. Князівський міжпростір

Часом довірити таємницю – неписана торговельна угода. Про Сару Бульку не знали нічого: ні сім’ї, ні звідки вона, ні того, які думки ховаються під каптуром. Хоч скільки несхвалення викликали б її дії, Стефа й Валерія не виказували його прямим текстом, а хлопці не наважувались навіть заговорити до неї. І ось – ця персона з персон впустила мене у свій світ.

Книзі забило памороки. Здалось, що цілий оркестр бив по барабанах у мене в голові. Захват її був неймовірний, навіть надмірний – так діти виступають на святах.

«Ах! Не вірю своїй палітурці! Як це я дожила до такого віку, щоб побачити таке?! Ти… ти знаєш, що це за палац?! Сім років тому, коли трапився Опівнічний переворот, князівський палац династії Арів’єр… просто зникнув! Випарувався! Зараз у Сонячному місті якась жалюгідна пародія на нього!»

«Гм… отож, це той самий палац?»

«О, так! Саме так!»

«І єдина людина, що має доступ до нього – Сара Булька?»

«Невже вона має ілюзію на очах?!» – вже зовсім цікаве припущення.

Сара, що пильно спостерігала за мною, вкотре засміялась – вона мала незвичний гармонійний сміх, мов яка-небудь солодка мелодія.

– Це справді видно – коли ти розмовляєш із Книгою, – сказала вона. – Певне, вона інформує тебе про Опівнічний переворот і силкується ідентифікувати мою особу. По правді, це нескладно. Я давно мріяла зробити це перед кимось, – зронила наостанок.

Кількома короткими рухами вона скинула каптур та змахнула Книгою. Ілюзія спала з обличчя. Як спалах серед грози, так глянули на мене її очі – зовсім нелюдські. Суцільні золотисті райдужки, розтяті тонкими зіницями.

Наче цього було їй мало, вона ще косички розпустила. Мовби живе зачакловане золото, волосся її спало пишними пасмами й осяяло дівоче обличчя. Лише зараз я розглянула його риси: гордовиті й аристократичні. Владне, вольове підборіддя, невеличкий прямий ніс та ще брови із рішучим впевненим вигином. Драконові очі з холодним безжалісним блиском – навіть усмішка, солодка й чарівна, не скрашувала його.

Після такої демонстрації я не мала сумніву, хто переді мною.

– Ім’я Серафима личить тобі більше, – мовила я.

– Твоя правда, – всміхнулась вона. – «Її Високість Сара» зовсім не звучить. Та що ж… Ти знала, що за останні сім років різко впала кількість дівчат, званих Серафимами? Це небезпечне ім’я.

Я вкотре зміряла її поглядом – останнього нащадка династії Сонцесяйних, Її Високість князівну Серафиму, хоронительку світла. Ту саму, яку вважають або мертвою, або божевільною, або замкнутою в найглибших підземеллях Нічної Тіні. Навіть банально, що вона навчається в тій самій групі, що й другий за силою артефактор на світі, Ейворі Не-знати-хто – чи то Крижана, чи Сніжна, чи Наерді, чи скоро й Душокрад.

– Знаєш… – зронила Сара. – Шкребе по душі, коли роками ховаєш все в собі, і немає жодної живої душі, якій можна довіритись. Коли розпочнеться війна, я б хотіла, щоб вона в мене була.

«Третій фронт», – констатувала я.

Коли ректор чи підпілля вигнанців напряму тягнули мене до своїх лав, Серафима лише зробила крок, що вимагає віддачі. Довіру у відповідь, але не просто зараз, а під час вирішальної миті. Натомість я мала право втамувати свою насторогу.

– Отже… сім років ти жила тут? – було моє запитання.

– Скоріше, все життя я прожила в цьому палаці, – відповіла Сара. – Але конкретно тут, – вказала на магічну імлу, – так, сім років.

– Тут ніби зупинився час… Невже ти ніколи не думала стерти сліди бойовища?

Вони, як шрами, розрізали велич палацу. Повалена башта й шматки стін, а ще вигорілі смуги, що тягнулися всюди: площею, мурами, навіть скульптурою у фонтані. Здавалось, вони досі такі теплі, що якщо простягнеш руку, обпалиш її.

Сара сказала відстороненим голосом:

– Це пам’ять. Це не дає забути… Скажи, ти маєш день, який холодить тебе до кісток і який ти навіть не намагаєшся викорінити з пам’яті? Хай живе в ній, нагадує, тримає для тебе мету. Я маю таку ніч… Мій дитячий мирний сон. Моя рожева кімнатка князівни – найбезпечніше місце у світі. Та сама кімнатка, яку рівно опівночі пробив вогненний снаряд. Весь палац у полум’ї та криках. Мій батько лежить вбитий. З останнім подихом він переносить палац. Лише я та він у німому міжпросторі… Якби хто стер в мені цю ніч, це була б вже не я, а тільки князівна у рожевій кімнаті.

Серафима гнівно змахнула головою.

– Між іншим, ми прийшли сюди за єдинорогами. То ходімо вже по них.

Я верталася з пар схвильована та щаслива. Серафима мала в себе шматочок раю – галявину, де кожна травинка сяяла магією, а приминали її копита величних створінь. Єдинороги академії були невеличкими поні навпроти них. Вороняче крило – відтінок сірого навпроти масті мого обранця.

– «І чорний, як ніч, невмолимий, як смерть, він виникнув, вбираючи темряву…» – процитувала Серафима. – Ти вмієш обирати. Чорні та білі – найблагородніші.

– І чим же?

– Вони невразливі перед темрявою. Білі відштовхують її, а чорні вбирають, але не зазнають найменшої шкоди.

Я пригадувала свою першу поїздку верхи. Рука торкає шовковисту гриву… Піді мною не нарти й упряжка собак, а створіння горде й непокірне. Його подих гарячий та голосний. Його копита ступають поволі, а потім все швидше й швидше, аж вітер свистить мені в вухах – морозний та шпаркий…