6.2

Ректор дав мені тиждень. Всього тиждень, а потім – тренування і гарт, доки стане сил. Я прочитала на його обличчі, як мало залишається часу. Навіть дивно, що його в мене було аж стільки. Якщо всі розповіді про Нічну Тінь правдиві, вона надто довго шукає мене. Я надто довго… жива.

Втім, дні знову повернули на старий лад. Насправді це брехня, що я не маю захоплення. Воно неочевидне, але тягнеться ще з перших моїх кроків. Вивчати. Закони життя, навчальний матеріал, закляття… людей. Не тільки людей.

Ось знову Дем’ян Бурезнай стоїть перед нами як дружній куратор:

– Гм… Навіть не знаю, що казати. Нічого особливо не змінилось, тільки з’явилась верхова їзда, а під кінець семестру буде практика. Будьте хорошими студентами, пана Криштофа не зліть, на парах не спіть. Боротьба за стипендію на наступний семестр продовжується, тому гав не ловіть. Оце, мабуть, і все.

А ось він знову походжає серед лекційної зали як суворий викладач. Уривки історії дзвенять його голосом, а Сара Булька сидить із заплющеними очима. Її обличчя наче скам’яніло, губи стиснуті, а вії зрідка миготять. Болюча задума чи бажання приховати сльози? А може, розмова із кимось в її голові?..

Я навіть усміхнулась від загадок, які ще могла розгадати, від сторінок людської душі, в які хотіла зазирнути. Мимоволі обернулась у звичному напрямку… і тут же сіпнулась назад. Жодного погляду в його бік. Жодної згадки. Жодного слова.

І саме тому з таким завзяттям я пірнула в навчання. Мене заворожив новий предмет – верхова їзда. Викладачкою була молода книжниця, Таїса Ясна. Не вона притягнула мій погляд, а величне створіння під нею – єдиноріг. Його копита ступали, відбиваючи лунким звуком, шерсть білосніжна, як неторкнутий сніг, а грива переливалась, наче сплетена із сяйва. Не було ні сідла, ні вуздечки, а темні очі дивились розумно, наче мали власні думки.

– Раніше, – промовила викладачка, – книжник отримував звання лише тоді, коли підкорював єдинорога. Не кожен здатний на це. Адже ми говоримо про створіння, що мають власну волю. Гордість. Велич. Підкорити його – це почути мову його думок. Його не візьмеш силою. Не схилиш чарами. Навіть спіймати його – швидкоплинна ілюзія, – змахнула головою. – Срібношерсті вовки та грифони породжені магією, але не мають її в собі. У єдинорогах вона вирує, з неї можна поповнити резерв. Ще одна грань: ви ніколи не впадете з нього, поки він не захоче, і ніколи не втримаєтесь, якщо він не дозволить.

Копита зацокали, і викладачка проїхалась перед нами ще раз.

– Я навчу вас… мови їхніх думок, – проказала вона. – У мандрах, у бою, прогулянці чи пікніку – це ваш найвірніший друг. Якщо, звичайно, ви здобудете цю вірність. Лише маленька проблема… Половину наших єдинорогів відібрали на потреби Її Високості, довгих-довгих їй літ, – мовила так, наче збиралась додати «у довгих-довгих муках». – Тож… Хто має можливість, приведіть своїх єдинорогів. Решту запрошую за мною. Ця пара вам саме для цього.

Певне, якби я рвонула до конюшні, як мисливиця за звіром, мені б дістався єдиноріг. Але я пішла неспішно, озираючись на тих, кому подачки академії були непотрібні. Погляд Стефи торкнув мене. І було в ньому щось більше, ніж зневага, ворожнеча чи ревнощі… Тихий розпач, коли щастя вислизає з рук.

Я відмахнулась і завмерла на порозі продовгастої будівлі. Тут просто витав магічний дух. Він шелестів під ногами, був у повітрі, дихав зі стін – і надходив від кільканадцяти величних створінь. Це були не якісь «єдиноріжки» з казок, із блискітками чи бантиками – це були істоти могутні й небезпечні, на них маги вирушали в бій.

Ми читали багатого уривків з історії. «Копита їхні викрешували іскри, вони виникали нізвідки, і смертоносні закляття сипались на голови супротивника…»

Кожен з цих єдинорогів виглядав таким. І кожен – був зайнятий.

Я навіть зітхнула з досади. Кілька хлопців обернулись і, здавалось, готові були уступити мені… Але з-за спини пролунав голос:

– Цікаво буде подивитись, як ти вчишся їзди на єдинорогу без єдинорога. Цікаво, але недоречно.

Я обернулась до Сари. На обличчі мені проскочило здивування: ще не було такого, щоб вона ні з того ні з сього заговорила до когось. Як завжди, лице її облямовував каптур, а риси, хоч і вродливі, ховалися в тіні. Не тільки я вивчала її, але й вона мене – це мовчазне спостереження продовжувалось, відколи ми разом провалились у підземний хід.

Сара всміхнулась куточками губ.

– Ходімо. Я можу виправити цю недоречність.

Щось у її тоні манило за нею, та я лише вигнула брови. Сара закотила очі.

– Обіцяю, що не буде ніяких підземель, пасток і кісток.

– А з тобою буває щось, крім цього?.. – пирхнула я.

– Ну, звичайно: летючі палаци, відірвані від реальності, а ще дороги в ніщо й нікуди.

Ще пів року тому я відкинула б це запрошення, як підступ, але зараз це була хіба маленька пригода. По правді, мені було цікаво зазирнути до її всесвіту під каптуром.

«Зовсім не цікаво», – буркнула Книга.

«Дуже цікаво», – подумала я і рушила за Сарою.

Вона завернула до якогось безлюдного місця. Ми порівнялись, і, лише переконавшись, що ніхто не поткнувся за нами, Сара змахнула Книгою. Простір розійшовся у сліпучий портал.