Розділ 6. Фатум не чекає

Ці два слова прозвучали, як фатум. Я завмерла на мить і повільно випросталась. Можливо, я недочула чи ця карга вимовила не так? Старечі мізки дали збій? Виникло бажання схопити її за горлянку й душити, доки не зізнається в брехні… Не можна знущатись зі старих людей.

Я б вибухнула люттю, та не могла цього собі дозволити – лють перелилась у холодні кровожерливі думки. Чому ж два слова так вразили мене? Коли я вперше зрозуміла, хто такий Ратмир, огида полонила все. Аж ось пробилися паростки нейтрального ставлення, навіть розуміння… Як майбутнього чоловіка, я зненавиділа його.

Ганьба на весь рід. Який рід?.. Донька чорнокнижника й сараскирки, дружина перевертня-напівкровки! А що, як він присилує мене? Як він взагалі з’явився на світ? Певне, батечко-перевертень зловив матусю-мечницю та зґвалтував її. Такого зі мною не дозволю. Уб’ю його, перш ніж він торкнеться мене.

Але чому я так швидко повірила клятій карзі? Хто сказав, що вона взагалі ворожбитка? Подумаєш, підпільне об’єднання вигнанців тримає її в таємному підвалі, стереже, як зіницю ока, вислуховує пророцтва… Хто підтвердить, що вона не збрехала? Якщо це обман, то з якою метою? Якщо все підлаштовано заздалегідь, то звідки вона знала слова? Який демон їй нашепотів?..

Видно, мої руки таки потягнулись до її горлянки, бо вона скрикнула:

– Сколе!.. – вже не таким скрипучим гидким голосом.

Я схаменулась. А ректор би схвалив… А якщо вона ворожбитка, то чому злякалась, що я її вб’ю, якщо мала передбачити, що я її не вб’ю? Чи я її все-таки?.. Тьфу.

Я обернулась і зиркнула на сполоханих глядачів. Скол стояв набагато ближче, ніж раніше – достатньо, щоб перехопити мене, коли я переступлю межу. Вигнанець вигнанцю не довіряє… Скол видихнув і запитав:

– Що вона сказала?

Очевидно, це питання цікавило всіх. Дарма.

Я мовчки рушила геть. Чоловіки розступились. Книга наговорила їм образливих слів, яких вони не почули, і полетіла за мною. Неважко було пригадати пройдені коридори й вибратись на вулицю. Стояла глупа ніч. Поблискували зорі, як вищир того демона, що начебто шепотів ворожбитці.

«І що ти скажеш, Книго? Не мовчи».

«Скажу, що я ж казала. Ворожбитство – це зло. Якби можна було знати власне майбутнє – можна з погляду моралі, світоустрою, філософії – ми б знали його від початку до кінця. А так – це зло».

«Але знаючи його, я можу запобігти йому».

«Або ж, намагаючись запобігти, ти якраз дійдеш до нього, – заперечила Книга. – Можливо, якби ніхто не сказав тобі цих слів, такого б ніколи не трапилось».

«І як же мені бути?..»

«Викинь це з голови. Просто викинь з голови».

«Та ні… Ти правду казала, що треба триматись від нього якнайдалі».

Сонце світило мені в спину. Останні дні, проведені в столиці… Останні дні в чужій сім’ї, з дитячим сміхом, із власним дозволом сидіти без діла, лише слухати всеосяжний темний дзвін та помічати тінь Астерікса, що миготить назирці.

Я якось вперше зрозуміла, як дивно живу. Мета – потрапити за стіну. Мета – з’ясувати щось про батьків. Мета – понищити всіх на моєму шляху. Тепер я опинилась між двох війн. Впливові сили борються за мене, перетягують на свій бік. Хіба для Аскольда Дума чи Скола-вигнанця я – щось більше, ніж засіб у боротьбі? О, ні.

Я – меч, яким пронизують ворога. Я – меч, який трісне, посиплеться попелом, але розітне серце супротивника.

А де ж я – просто Ейворі? Я не маю захоплень. Я не люблю малювати чи співати, не вмію писати вірші, танцювати чи пекти торти. І вже не навчусь. Мої руки вміють тільки вбивати… Мої шанси викувати різнобічне власне «я» закрижаніли серед снігів.

Міра сказала на прощання: «Знайди собі одну-єдину людину, якій будеш довіряти – і будеш щаслива».

Чому не він? Бо створіння його зіткане з темряви й зла. Чому не він? Бо є стереотипи, які не розіб’єш. Якщо весь світ вважає, що він не має права на життя, хіба я заперечу цьому? Насправді я така ж лицемірка, як ті маги, яких зневажала: я готова була дослідити його здалеку, як сторонній глядач… Але зблизька! Відчути все на собі, пов’язати з ним долю?

Відчайдушне «ні!» лунало в мені.

Нарешті час повертатися до Підлісся. Я видихнула з полегкістю, коли опинилася під зріднілими хмарами. Зимовий вітер жене їх по небу, вдаряє об дивну завісу… Чи пустить вона їх до Полярної пустки? Чи донесе мій подих із охриплим звуком: «Я не забула, я обов’язково щось зроблю»?

А що зроблю? Погляд ковзнув юнаковою постаттю, що зникала між інших. Лише раз Астерікс хотів підійти, але передумав. Ще не час. Ще хоч тиждень, щоб влитися у навчання, а вже потім плести заколоти та бунти.

– «Авантюристки з 433а», – стиха засміялася Катря, коли ми заходили до кімнати.

Той напис досі був на дверях. А щит досі оповивав академію, наче й не минуло стільки часу від останньої згадки про чорнокнижника… Нічого не змінилось від того, що мене не було два тижні. Чи так само нічого не змінилось там, у Полярній пустці? Втім, бажати змін на гірше – страшний егоїзм.

Уже першого дня я зіткнулася з фатумом. За пів року ми жодного разу не приходили до академії в один час, не перетинались у дверях… Коли клята ворожбитка напророчила мені його чоловіком, він ступив на терасу тої ж миті, що я. Стефа трималась за нього, як власниця, та це не завадило йому зупинитись, щойно він побачив мене.