5.2

Я обвела поглядом присутніх і виявила, що всі ці очі, звиклі до Полярної ночі, вивчають мене з пронизливою пильністю. Навряд чи кожен новобранець підпадає під таку зацікавленість, а отже, далеко не вся моя біографія – пелена для них.

– Астерікс багато розказував про тебе, – підтвердив Скол. Це був чоловік із типовими вигнанськими рисами, але згладженими життям у цивілізованому світі. Його погляд вперся у Книгу, що з демонстративною підозрілістю вертіла палітуркою. – Справді… Скільки часу ти можеш пробути сталевим, Астеріксе? Хвилину, дві?

– Півтори, – сказав хлопець.

– І так кожен з нас, – хмикнув Скол. – Ми зберегли в собі магії жалюгідні краплі. Лише ти, Ейворі – парадокс. Народившись серед людей, позбавлених чарів, ти б не заволоділа Живою Книгою. Очевидно, ти звідси. До кого ж ти себе зараховуєш – до вигнанців чи магів?

Я похитала головою.

– Це питання можна поставити будь-кому з вас. Одначе ви граєте з термінами. Вигнанець – людина у вигнанні? Людина без магії? Уродженець Полярної пустки?

Посмішка Скола більше скидалась на оскал.

– Вигнанець – це людина без дому, бо цей дім у нас відібрали, – сказав він. – То чи досі ти – вигнанка, чи вже десь прихилилась?

– Облиште. Я дивлюсь на Велику стіну і хочу, щоб вона посипалась попелом – це все, що вам потрібно знати, – відрубала я.

– Тоді облишмо церемонії, – погодився Скол. – Думаю, Астерікс змалював тобі наші плани. Ми вирвалися з крижаного пекла, та сім’ї наші залишились. По правді, вигнанці забули, що таке єдність… Вони розпорошені Полярною пусткою як смертельні вороги, коли нам слід згуртуватись, щоб вибороти місце під сонцем.

Чоловік дивився на мене прямо й рішуче.

– Якщо подумати, то пробитися не так вже й складно. Хоч по цей бік стіни нас не так багато, цього вистачить, щоб відчинити браму. Важче – втриматись. Потрібно промацати ґрунт, підготувати суспільство… Заслати свою людину до Полярної пустки, щоб домовитися з того боку. І навіть це, думаю, не проблема. А ось як змусити магів змиритися з життям поряд із нами? Без крові не обійдеться, – мовив похмуро. – Ти ходила коли-небудь в театр?.. Сцени з вигнанцями дуже популярні. Береш людину, змішуєш її з твариною, одягаєш у шкури, змушуєш гасати з кістками в руках, пожирати сире м’ясо й пити кров – і вигнанець готовий! Ці кляті маги не дивляться на нас, як на людей. По правді, ми вирвалися з того пекла, і цивілізація поклала на нас відбиток: я шукав мирного вирішення відчайдушно, та його не існує. Я пробував підготувати ґрунт, запропонувати інший погляд на вигнанців – та на мене дивляться, як на дурня, що не знає елементарного: вигнанець – це варвар, якому не місце в суспільстві. Отак вони кажуть, хоча й не задумуються, що саме вони зробили з нас варварів!

Я слухала тираду незворушно. Скол змовкнув і пильно глянув на мене.

– А от нащо нам ти, Ейворі Сніжна? Окрім того, що ти – наш сороковий воїн?.. Я скажу тобі. Ми всі – ніхто, низи суспільства. А ось ти – книжниця великої сили. Ще не довчившись на першому курсі, ти знищила чорнокнижника. Ти маєш Живу Книгу. Коли ми розпочнемо бій… Ти – наша ланка переговорів. Якщо така книжниця, як ти, прийме наш бік, суспільство задумається. Звичайно, морального перевороту не станеться… Але все, що нам треба – це час. У князівстві ми не втримаємось, тому рушимо до Диких земель.

Я вигнула брови. Дотепер його щирість не викликала моїх сумнівів, але зараз я подумала, що він городить маячню. Вистежувати мене, приставляти до мене Астерікса, сипати промовами – і все для того, щоб я побазікала з магами, доки вони перейдуть небезпечну зону? Проміняють шило на швайку, Полярну пустку – на Дикі землі?.. Маячня.

Скол сприйняв мою недовіру за інше. Він посміхнувся та похитав головою.

– Твоя правда: ми слабкі проти магів. Вигнанці похолонуть від самої думки, що доведеться прийняти з ними бій. Тому нам потрібен союзник, перед яким холонуть самі маги. Ми довго думали, звикались, долали власне неприйняття… Я бачу єдиного союзника – нечисть.

Я здригнулась.

– Нечисть? Союзник?..

– Не поспішай плюватись, – перепинив мене Скол. – Мова про розумну нечисть. Я знаю, важко прийняти цю думку…

– Ти також чула лекцію про Пустельних барсів, – втрутився Астерікс. – Що як всі інші лекції такі ж?

– Якщо знайдеться більш пригноблений народ, ніж ми, то це нечисть, – сказав Скол. – Перевертні, мавки, гарпії… Маги борються з ними тисячоліттями і не можуть побороти. Ліси та Дикі землі оточують Світлозем’я звідусіль. Так, нечисть вбиває так страшно, що мурахи по шкірі… Але чому? Може, тому, що маги заборонили їм жити?

«А може, тому, що вони породжені темрявою, чують якісь голоси і живуть, щоб вбивати?» – не влягалася буря в моїй голові.

Завмерла, застигла, я щосили гамувала її. Зелені вогні, що виринають із темряви та шматують людські душі… Зелені вогні, що маряться мені в кошмарах… Зелені вогні, що язик повернувся назвати союзником!

– Ти тільки задумайся, – продовжував Скол захоплено й щиро, аж до нещирості, – вони мають власний народ, власну культуру, і мало того, що маги витиснули їх до Лісів та Диких земель, вони ще й там продовжують їх нищити. Нас зрівняли до варварів, а нечисть – до звірів. Так, я бачу єдиного союзника. Але я знаю, неможливо це одразу прийняти. Не буду тиснути на тебе. Проблема лише в тому… що нам досі не вдалося піти на контакт. Кілька наших людей ледве не загинули, коли намагались.