Розділ 5. Вигнанці гострять зуби

Я остовпіла. Я б менше здивувалась, якби це був Ратмир чи якийсь чорний маг, посланий мене вбити. Шия хлопця покрилася сталлю, і я рвучко відскочила – мій кинджал їй вже не загрожував. Як могла я забути про його існування? Це ворог іншого гарту: здатний мене зрозуміти, передбачити мої кроки та вдарити в спину. Лютий і небезпечний, бо навчений тим самим вчителем, що я – Полярною пусткою.

– Я хочу поговорити, – раптом сказав він.

Це спинило мене від метання кинджалів з двох рук. Він дивився на них і стискав руків’я меча, але не виймав його. Все ще міг розігратися бій, але я не хотіла цього. Душа напнулась, як струна. Смичок виводив жалісне бажання: щоб з ним справді можна було поговорити, щоб життя у крижаному пеклі не перетворювало на вбивчу машину… щоб вигнанець був кращий, ніж кляті гидкі маги.

Я глянула на Катрю й диву далась, що вона досі не видала ні звуку. Хлопець стояв мирно. Я здалась.

– Розмова буде довга, – попередив він. Його погляд торкнув Катаріну з натяком.

– Катре… йди додому, – промовила я.

Вона похитала головою.

– Це мій знайомий, – видихнула я. – Як тебе звати?..

– Астерікс.

– Це мій знайомий Астерікс. Ми з одного регіону.

Катря все зрозуміла. Найкраща подруга, якій достатньо кількох слів. Ні розпитувань, ні образ – лише видих легкого розчарування.

– Тоді бувай. Якщо прийдеш пізно, вікно до твоїх послуг, – підморгнула Катря.

Невдовзі її кроки стихнули вдалині. Близився вечір, і будівлі стояли, наче золоті… Астерікс заблищав би також, якби не тримався тіні. Його обличчя мовби ввібрало крик Полярної пустки. Воно не мало розпачу чи гніву, ненависті й страху – лише вічний крик, яким кричить вигнанська душа.

– Довго ти за нами йшов, – зронила я.

– Чесно, я планував ввічливо постукати у двері, але ви кудись пішли, і я боявся вас загубити, – сказав він.

– У чому справа?

– У несправедливості. Ти колись дивилась на Велику стіну? З цього боку? – хрипкий голос. – Я ненавиджу їх. Я ненавиджу все це суспільство, яке ставить стіни, щоб люди, не такі, як вони, були приречені на виживання без життя. Там моя сім’я… Твоя також, правда? Хоч я не впевнений, що ти їм рідна. Ти ніколи не думала, що все можна змінити? Що цей лад завалиться від бурі, яку ми здіймемо? Ми такі не одні. Ось тут, у Сонячному місті, наше підпільне об’єднання зі всього князівства – тридцять дев’ять чоловік! Ми підіймемо повстання і повалимо Велику стіну.

– Повстання! Тридцять дев’ять чоловік! – повторила я. – Ти божевільний?

Астерікс виступив на світло.

– Невже я схожий на такого, який втратив розум? У крижаному пеклі можна загубити душу, але ж не розум. По цей бік нас тридцять дев’ять, а по той бік – сотні, тисячі. Та й невже ти думаєш, що ми одні такі пригноблені? Ми можемо знайти союзника. Ми навіть знаємо, якого. Але Скол скаже тобі більше.

Я завмерла в гарячковому міркуванні. Звичайно, я мріяла повалити Велику стіну! Але думка про повстання чи інші реальні дії не сформувалась у мені повністю. Вона причаїлась на дні мого єства, як недолугий жарт, миттєве помутніння. Астерікс же говорив з усією серйозністю.

– То що, ти йдеш? – запросив мене за собою.

Та перш ніж я встигла погодитись, на нас налетів розлючений магічний об’єкт. Хлопець з несподіванки вихопив меч.

«А мене ти попередити не хотіла, що збираєшся відвідати підпільні збори з метою обговорення повалення Великої стіни та еміграції всієї Полярної пустки в тепліші краї?» – зашипіла Книга.

«О, ну, звичайно, хотіла. Знайомся: це Астерікс. Можете потиснути руки».

Книга фиркнула. Це я, нещасний артефактор, уявила, що вона не може потиснути руку?.. Лише, щоб розбити цей міф, Книга випростала зі сторінок клешню з криги. Астерікс побачив у цьому ворожий намір і покрився сталлю.

Я скрушно видихнула.

– То ми йдемо?..

І ми пішли. Мені знайомий був цей погляд, що нишпорить по всіх закапелках, і ця хода – рішуча, але насторожена. Цікаво, як проминули його перші дні у новому світі? Чи так само він спав у кущах, рвався до Лісу?.. Адже я викинула його з голови ще тоді, біля брами.

Нарешті ми спинились перед дверима сірого будинку. У відповідь на стукіт долинув грубий голос:

– Чого вам?

– По чім ведмежі шкури? – зронив Астерікс.

– По чотири барсових вушка, – була відповідь.

– Де ж барса дістати, якщо він у пустелях спить?

Двері відчинились, і похмурий здоровань нас пропустив. Ми опинились у темному коридорі. Від нього вели кілька кімнат, а ще сходи донизу та вгору. Десь під нами долинали голоси. Хлопець почав спускатись. Щоб я часом не звернула собі шиї, Книга залила все сліпучим світлом, так що від наших постатей стрибали тіні. Ми спинились перед ще одними дверима, і хлопець повторив пароль.

Цього разу кімната не тонула в темряві: працював магічний світильник, і хоч його сяйвом послуговувались кілька чоловіків, вони б легко обійшлися без нього. Я відразу впізнала очі, звиклі до Полярної ночі. Щойно ми увійшли, один чоловік підвівся: