4.2

Два тижні канікул у спокої, у цій ласкавій сім’ї, у самому серці Світлозем’я – це було б неабияке випробування для мене! Адже я не створена для мирного життя. Навіть добре, що в Сонячному місті буквально витав дух небезпеки – затаєної, але відчутної.

Наступного дня Катря повела мене на обіцяну екскурсію. Хоч сама вона вбачала тут лише замилування красою, я мала зовсім іншу мету – заглянути в очі ворога, промацати його анатомію із найтемніших кутків. Катря милувалася скрижанілим фонтаном, а я спостерігала, як мечники женуться за оскаженілою собакою, зараженою темрявою. Катря вражалася реалістичністю скульптур у музеї, а я бачила ілюзії на обличчях відвідувачів. Я чула прокльони в сторону регентки й те, як вони обриваються, щойно поряд вигулькне гвардієць. Я бачила ненависть і страх.

Разом із тим, доки ми простували вуличками, мені знову муляло душу. І це не через той дзвін у вухах, породжений чорними магами, що ховались між натовпу. Як звелів ректор, Книгу я з собою не брала, і вона крізь відстань рекла, що це все тому, що мені її не вистачає.

Зрештою я звернула увагу, що багато людей стікається до центральної площі.

– А, це щорічне звернення регентки, – відмахнулася Катря.

– Послухаємо?

– Нащо? – закліпала вона.

– Треба, – наполягла я.

Ця площа нагадувала долину у підніжжі гори. До неї виходила тераса князівського палацу, і саме на неї були звернені погляди. Дзвін у вухах дужчав… Будь-деінде я б тривожилась через нього, але тут він став звичним.

Аж ось вдарила врочиста мелодія – і звучні удари, і якесь виття. Натовп враз затих. А на терасу виплила… зовсім не вона. Звичайний чоловічок, ще й з паперами в руках.

– Піддані Світлозем’я! – вигукнув він. – Який день Її Високість регентка Ірма Сонцесяйна не бачила ні неба, ні ваших облич! Смертельна туга давить її, та за станом здоров’я вона не здатна вийти з палацу. Слова свої вона передала на папері. Тож слухайте її!

Якщо можна було стихнути ще більше, то натовп це зробив.

– Піддані Світлозем’я! – читав чоловічок. – Ще один рік проминув у жалобі. За великим князем Вишеславом Сонцесяйним. За розумом князівни Серафими. Хвороба досі тримає її. І ще один рік я змушена нести ярмо влади. Як же прикро, що декотрі думають, що я узурпаторка. Кожна хвилина мого життя присвячена вам – невірним, невдячним підданим. Я щодня і щоночі молюсь, щоб видужала законна спадкоємиця. Дарма: Небо глухе до моїх молитов. Але я не буду глухою до ваших. Ви мрієте про мир. Про рівність та справедливість. Про щастя щохвилини та щомиті, яке буде завжди. Хтозна… Можливо, колись у ваших головах не залишиться жодної думки, крім того безмежного щастя, яке я вам дала.

Такою була її промова. Чоловічок пішов, а я заніміла від безлічі почуттів. Я не заглянула їй в очі… Не зрозуміла ні крихти її душі, та й не знала, чи була та душа. Мене здивувала її солодкавість – і разом моторошний натяк. «Коли у головах не залишиться нічого, крім думки про щастя, яке вона дала». Голови з однією-єдиною думкою, безвольні та німі.

«Ну, годі. Вертайся», – повеліла Книга.

Ми повернули назад. Катря не скоро відновила балачки… Мовчання, як печать, накриває вуста, коли з них готові зірватись лише невтішні слова. Страшний той ворог, якому не заглянеш в очі! Якого не зрозумієш, не передбачиш його кроків, наслідків і причин. На одну коротку мить кольнув мені страх… Його перебила нагальніша річ. Відчуття, що мені муляє душу, стало більш вираженим – воно переслідувало мене в Полярній пустці, і я впізнала його.

Певність настала, коли я обернулась і помітила тінь. Якась зараза кралась за нами від самої портальної станції. Катря в’яло розмірковувала, чи не відвідати дорогою ще якийсь музей. Ми повернули за ріг, і я ривком притулила її до стіни:

– Тихо.

Близько хвилини не долинало ні звуку – лише відгомін міста, адже вуличка була віддалена й безлюдна. Катря дивилась на мене великими очима. Невдовзі зачулися кроки. Зовсім близько рипнув сніг. Коротка напружена мить – лише власний подих і серцебиття. Постать ковзнула за ріг – мій кинджал припер їй горлянку. Здавлений зойк і полиск очей… Це був той вигнанець, що перетнув зі мною Велику стіну.