Розділ 4. Серце Світлозем’я

Дивовижна риса людей – понад все опиратися змінам. Пригода в підземеллі ніяк не вплинула на Катрю: застояний холод не збавив її тепла, німотність стін не вгамували язичок, а недогляд вповноважених осіб не змусив перейнятись до них негативом. Хіба що вночі їй снились Кам’яні змії, а живіт вимагав компенсації за триденне голодування. О! Повинно трапитись щось справді непоправне й лихе, щоб Катря переступила межу й стала інакшою.

А ось я зробила визначальний крок. Лінія, котру більше не перетнеш, відділяє минуле від теперішнього. Хіба досі я маю право називатись вигнанкою Полярної пустки? Хіба я незрима, як тінь? Сахаюсь незнайомця, уникаю проблем? Тепер я йду та кажу: «Дорогу артефактору!»

Наступного дня нас чекала радісна звістка: стипендія. І я, і Катря вибороли її. Отож з чистою душею ми подалися до столиці. Портальна станція була переповнена: люди з валізами купували квитки й товпилися чергами. Вервечка перед порталом до Сонячного міста була найдовшою – туди ми й прилаштувались.

– Ти ще ніколи не телепортувалась, ні? Це буде цікаве відчуття, запевняю, – хихотіла Катря.

Нарешті наша черга. Портал являв собою арку, залиту мерехтінням – крізь нього пробивалися обриси, та все ж їх було не розгледіти. Катря підморгнула мені й зникла за дивною завісою. Я подумки полаяла магів за їхню розбещеність, що навіть пересуватись нормально не можуть, а створюють діри в просторі, та ступила за нею.

Портал наче заковтнув мене й виплюнув в іншому місці – потрібно було докласти зусиль, щоб встояти на ногах. Втім, мене завбачливо підхопила чиясь рука: працівник станції усміхнувся та поквапив мене далі. Ми опинилися під зовсім іншим небом: хмари Підлісся поступились величі Сонячного міста. Виявилось, що станція переходила в оглядовий майданчик. Уся столиця була, як на долоні – поле майбутньої битви.

Я зміряла його поглядом від горизонту до горизонту. Місто не здіймалось високими шпилями, а було якимсь присадкуватим. Нагнулось над річками й озерцями, обійняло їх. Водні плеса блискали під сонцем, мов велетенські дзеркала, і від того здавалось, що все місто складається зі світла. Місто, покликане розганяти пітьму.

Тінь падала лише від муру. Чи його нещодавно латали, чи й справді звели не так давно, та він виглядав якимсь чужим. Мовби захопив місто в пастку. Я пробіглася по ньому поглядом та спинилась на палаці. За ним була якась імла. Так ховались лиходійства ЇЇ Високості регентки? Чи так ховалася вона сама?

Я мовчки невідривно дивилась на палац. Ось «іглу» мого ворога. Ось осередок темряви під ілюзією світла!

Хоч я побоювалась, що Катря відразу потягне мене на екскурсію, вона рвалась додому. Пам’ятки й музеї були обіцяні на потім.

– Будиночок в нас невеликий, але дуже милий, – лепетала вона. – Мама завжди рада гостям. Потенціал в неї маленький, тому вона працює швачкою. Як вона шиє! Яка вона добра, найкраща у світі! А ось у батька потенціал високий – я в нього вдалась. Але якось він отримав магічну травму, і більше не може зцілювати. Тобто, може, але тоді йому дуже й дуже боляче. Тому він сидить вдома й займається господарством, поки мама виконує замовлення. А ось мій братик…

Під ці балачки ми оминули центральну частину міста. Ми проминули середню частину. Ми проминули окрайок. І весь цей час мені муляло душу – ще відтоді, як переступлено поріг портальної станції. Я б списала це на дратівливість: її пробудило в мені саме Сонячне місто, це ядро проклятої системи, цих ненависних магів. Краса не чіпляла мене, бо я протиставляла її пеклу з криги. Та чуття підказувало мені, що причина не в цьому – наче вигнанська параноя повернулась до мене, я те й робила, що оберталась, промацувала вулиці поглядом.

Аж ось ми спинились. Це була тиха віддалена вуличка: тут не стукотіли карети, не здіймався галас, а поодинокі перехожі сплескували руками й вітали Катрю з поверненням. Будинки зовсім не нагадували палаци, але всі були доглянуті, гарненькі й навіть милі. А той, перед яким спинилися ми, я б назвала наймилішим – це було мовби віддзеркалення Катрі в архітектурі. Очі-віконниці всміхались, дашок був, як кумедно зведені брови, а стінами спускалось виноградне гілля, як ті її кучерики. До дверей вела розчищена від снігу доріжка, і хоч обіч неї здіймались кучугури, я була певна, що в тепліші пори року там буяли квітники.

Не встигла Катаріна ступити на подвір’я, як двері будинку відчинились, і з них вилетів якийсь малий.

– Катря! – загорлав він і кинувся їй на шию. – Катря повернулась! Катря вже тут!

Не стану описувати трепетну сцену. Я ніколи раніше не відчувала заздрості. Я раділа за подругу, як могла, та в горлі мені став клубок. Можна скільки завгодно розказувати, яка я люта войовниця, яка могутня моя сила… Та якби хто побачив мене тоді – закляклу й поблідлу! Коли чорнокнижники й нечисть не збороли мене, сімейні обійми – чужі, не мої! – розбили мене в одну мить.

«Та чого ти? – видала Книга. – Може, й ти повернешся до своїх».

«Хіба?..» – сумно хмикнула я.

Втім, мені недовго довелось бути непоміченою. Щойно Катаріну всі розцілували, її матір звернулась до мене, чи не я та Ейворі Сніжна, що врятувала її доцю від чорнокнижника. Бачте, Катря постійно писала про цю Ейворі Сніжну, і їм не терпиться узріти це диво з див, ще й притому, що не бачивши мене ні разу, вони склали про мене якнайкращу думку. Особу мою встановили, тож я не уникнула подяк та похвал, а ще запевнення, що коли б я не постукала у їхні двері, вони радо приймуть мене.