Розділ 3. Прогулянка підземеллям

Є щось сумне у нічній тиші. І водночас – до живого прекрасне. Мовчать небо і земля, затихнула людська суєта, лиш тільки зорі бринять з висоти… Я стиха йшла зимовим садом і вдихала морозне повітря. Місто ще не лягало, та біля академії було темно й німотно.

Хто я тепер? Засіб у боротьбі, маріонетка впливових персон? А може, незалежний воїн, що сам обирає свій шлях? Чи можливість щось змінити? Знести Велику стіну, довести, що вигнанці гідні нормального життя?..

Я хочу, щоб Міра, Атрік та Нет знали: я не забула про них і ніколи не забуду. Я рішуче ступила до кімнати в гуртожитку – і завмерла на місці. Катаріни не було. Її речі стояли незібрані, а вона мала спакувати їх, щоб провести канікули вдома. Врешті-решт за двадцять дев’ята – двері зачиняться, а її досі нема!

Я прокрутила Око всепам’яті. Вона покинула кімнату зі мною, і більше не поверталась. А минуло три дні. Мене взяла напруга. Я вилетіла з гуртожитку й хотіла добратись до узлісся, де ми розійшлися. Та не встигла я проминути ворота академії, як налетіла на когось у темряві. Його очі спалахнули вогнями. Ратмир!

– Ждан зникнув, – випалив він.

– Катря зникнула, – видала я.

– Прокляття! Я вже думав, це ти його викрала!

– Нащо він мені?!

– А нащо тобі клятий сараскир?!

Я затнулась. Зараз від нього віяло небезпекою, очі палали й згасали. Втім, войовниці світового масштабу він зовсім не страшний.

– То ти прослідкував за мною? – прогарчала зі злості. – Може, ще й сидів під вікном і підслуховував?

– Буду я слухати бридні божевільного стариганя! Хай дякує, що досі живий, бо мені руки чешуться очистити від нього Ліс!

Я перевела подих. Він не знає моїх таємниць. Чи вдає, що не знає, та я не чую брехні.        Тільки чому він так ворогує із сараскиром? Хіба вони не з одної когорти?.. Втім, потім про це.

– Коли зникнув Ждан? – спитала я.

– Сімейка тільки зараз забила тривогу. Але не бачили його третій день.

– Чудово! Три дні тому ми розійшлися з Катаріною.

Я вмить збудувала кілька версій подій: Ждан заподіяв щось Катрі, Катря заподіяла щось Ждану, вони разом потрапили в халепу. Скоріш за все, останнє. Вулиці міста тьмяно поблискували, а зорі підсміювались із дурнуватих перехожих, які пробирались майже навпомацки. Ось хтось послизнувся, і долинув регіт, перемішаний лайкою. Та не всім було до сміху.

Ратмир мені був не потрібен, і я рвонула вперед. Втім, мене тут же схопила його рука, та так, що я не могла ступити ні кроку. Я добре бачила його обличчя, його очі, хоч як було темно.

– Пропоную дістатись узлісся та прослідкувати Оком всепам’яті, – процідила я.

Видно, лише зараз він згадав про артефакт. Його рука метнулася мені до сумки, та я перехопила її. Мабуть, до опору він не звик, бо спершу навіть розгубився. Хто перечитиме сину лісника?.. Мій погляд пропалював не гірше його, і я чітко промовила:

– Я нестиму артефакт.

Ратмирова рука не відпускала мене ще кілька секунд. Зрештою він відступив. Я наказала Книзі стежити за ним і кинулась до узлісся. Будинки миготіли, як тіні… Перехожі – комашки на їхньому тлі. Нарешті місце, де я залишила Катрю. Перед очима постало видиво.

Катаріна ще довго стоїть та дивиться мені вслід. Вона сумна й тривожна до краю… Зрештою, їй стає морозно. Катря рушає. Я йду слідом, а за спиною – та сама хода хижака. Мені байдуже на Ратмира, бо до Катрі хтось наближається. Ждан. Вона бачить його та спиняється.

– Прокляття! Біс би тебе побрав! – гарчить він. – Де артефакт?!

Катря помалу відступає.

– Та батько мене вб’є! Тобто, не вб’є, але дуже сильно надавить морально! Я ж був удома – як же я не завадив злодюжці?!

– Ну, що ти?.. Все буде добре, – задкує Катаріна.

– А які ж підступні твої солодкі вуста! Може, правду говорить Криштоф Довбень? Що всі дівчата страшніші за гідр?

– Ми повернемо, правда, – запевняє Катаріна.

Ждан лається та кидається до неї. Вона звискує і дає драла. Та куди ж її несе? Вулиці щоразу безлюдніші, а повернутися немає змоги, бо на п’яти наступає розлючений мечник. Навколо будинки із зачиненими віконницями, стоїть похилена загорожа. Катря впирається в глухий кут. Ждан зловтішно спиняється, але тут щось не те. Чому бруківка так випирає, на ній видніються тріщини? Жданові рефлекси чують небезпеку. Він встигає обхопити Катрю, і під ними провалюється земля. Загорожа падає та перекриває собою діру.

Я відпустила Око всепам’яті.

– Вони провалились. Ось тут, – повідомила Ратмиру.

Ми разом відсунули пласт загорожі. Ратмир схилився та оглянув краї провалля.

– Воно вже латалось, але ненадійно. Кажуть, під містом таке не одне.

Я знайшла камінчик та вкинула до діри. Він довго-довго відгукувався, аж поки спинився. Ми з Ратмиром перезирнулись. При такому падінні можна розбитися на смерть. Та я не вірю, що високо потенціальна цілителька дала б загинути собі чи комусь іншому.

При мені був гак та мотузка. Не роздумуючи, я стала ладнатись до спуску.