Розділ 2. Таємницю розгадано

Як ми бачимо сторожа таємниці? Цього скарбничого, якому підвладні зовсім незвичні скарби? Звичайно, він мудрий, слова його неспішні й загадкові, а очі глибокі – на самому дні залягає та правда, яку черпають вуста. А якщо це сторож не яких-небудь таємниць, а тих, що по праву твої? Якщо ти знаєш, що пов’язаний з ним генами, що він тобі рідня? Жодна уява не намалює стариганя, такого бридкого й потворного, що миліша за нього ропуха в багні.

– Що – я саме такий, якими описують чорних магів на теорії магії? – посміхнувся кривими зубами. – Підійди ближче. Невже боїшся мене? Я не заподію тобі зла.

– Звичайно, не заподієте, – зронила я. – Це було б нелогічно. Адже ви ризикували життям, коли несли мене до пекла з криги.

– Гм… пекло з криги, – повторив він задумливо. – Дивно, що ти там вижила. Признаюсь, я сподівався, що ти не виживеш. Було б легше, якби ти не вижила.

Моє серце стало крижинкою, яка з байдужістю слухає жорстокі слова.

Старигань розвернувся.

– Холодно, дитя, – сказав він. – Підзаряди обігрівач. Мій резерв став дуже повільно відновлюватись.

Я ще раз оглянула хатину. Вона нагадувала Ратмирову, але тільки вмеблюванням. Все ті ж шафки, стіл та стільці, стояв старий диван та ще крісло, що в ньому розмістився старий. Кімната була прибрана, та все ж нежива. У неї намертво вчепився дух темряви.

Я вклала в обігрівач краплину резерву та підійшла до сараскира. Вирішила залишитись стоячи, щоб зберігати перевагу в висоті.

– Як тебе звати, дитя? – старий розслабився від тепла, що розлилось кімнатою.

– Ейворі, – промовила я.

– Ейворі?.. Дивина.

Підлогою пробіг здоровенний павук. Добре, що я позбулась жаги стати рачки, бо цей був смертельно отруйний.

– Дивись, не роздави його, це мій улюбленець. Жартую… Терпіти не можу павуків, – проскрипів сараскир.

Книга знищила загрозу крижаним шпичаком.

– Ти ба… – видав старий. – А це хто з тобою? Жива Книга? Мабуть, вона незлюбила тебе. А сказала чому? Бо ти – артефактор, дитя.

Я сіла. Заскрипіли пружини дивану, аж скривився сараскир.

– Знаєш оцю вічну проблему цілителів? – протягнув він. – Їхні найвищі кола ніколи не поєднуються з іншими класами. Ген цілителя найслабший. Коли поєднати його з геном мечника чи книжника, ніколи не буде нащадка цілителя… А книжники й мечники не такі перебірливі. Ген туди, ген сюди… Якщо мечник сильніший, народиться мечник. Книжник сильніший – народиться книжник.

– А якщо вони рівні?

– Еге. Буде артефактор. Такий збіг буває раз на мільйон. Щоб зійшовся і резерв, і потенціал… Тому й кажуть, що артефакторів не існує. А ще тому, що за ними полюють. Полює. Ірма Нічна Тінь.

– Вона… не чорнокнижниця? – раптом подумала я. – Вона теж артефактор?

– Чорний артефактор, – промовив старий. – Найстрашніша істота, яку міг вигадати світ…

– Потім про це. Може, ви нарешті скажете щось про моїх батьків? Про себе? Хто мені ви?

Старий розсміявся від мого нетерпіння. Мої суворі очі й тамована злість лише потішали його. Одначе його схопив кашель, і він довго бухикав собі в руку. Я дивилась із холодним презирством: лише цього заслуговує сараскир.

– Моє ім’я – Охрім Синець, – нарешті мовив він. – Твоя мати доводилась мені сестрою. Признайся: які повітряні замки ти набудувала собі про батьків? Може, не варто їх нищити?

– Я не з тих, хто дозволяє собі мрії, – відрізала я.

Старий хмикнув.

– Справді. Пекло з криги… Твої батьки не були хорошими людьми. Мабуть, вони входили до десятка найгірших, – криво всміхнувся. – Як гадаєш: якщо ти – дитя чорнокнижника й сараскирки, ти також підеш їхніми стопами?

Я скреготнула зубами. Чорнокнижник і сараскирка! Я не мала високих ілюзій, але правда переступила всяку межу. Що ж це Книга не ядучить, що я – поріддя темних сил? Паперове чудовисько мовчало… Холодно та безнадійно.

– Назвіть імена, – звеліла я.

– Харитя та Немир Крижані.

– Вони загинули?

– Уже як вісімнадцять років.

Старий нахилив голову, спостерігаючи за мною. Під дахом завив вітер, та йому не зрівнятися з бурею в моїй душі. Лише персональні заняття навчили підміняти гнів тугою… Як тонка павутинка, вона бриніла в мені й питала, чому я не вигнанка по крові.

– Що ж ви мовчите? – видавила нарешті. – Я вимагаю правди до кінця.

– Правди?.. – відлунив сараскир. – Тоді слухай, дитя. Я завжди винив твого батька. Клятий Немир Крижаний, це він спокусив і Харитю, й мене, втягнув нас до темряви… Але ж ні. Ми прийняли б темряву й без нього. Я прокляв той день… Дарма. Ми всі служили регентці Ірмі. Її свита – найчорніші маги князівства. Ми чинили страшні речі, а темрява шепотіла страшніші. Ірма Нічна Тінь виловлювала артефакторів. І що – ти думаєш, твої батьки повстали б, якби справа стосувалась якоїсь невинної чужої душі? О, ні… Вони повстали, бо мали віддати тебе. А те, що якби тебе отримала Нічна Тінь, світ був би знищений – це вже неважливо.