Частина 2. Розділ 1. Лігво звіра

Я б сказала, що пам’ятаю ту ніч, як сьогодні. Кожен крок, сповитий небезпекою, кожен погляд в очі звіру… Соромно признатись, тієї ночі я спала глибоким мирним сном.

Катря залишилась на узліссі, а я ступила до пристановища темряви й нечисті. Сніжинки сипали з неба поволі, безлисте гілля вгиналось під ними. Ліс стояв переді мною казковий, у пронизливій зимовій красі. Стовбури звертали на мене безокі погляди, і я відчувала, як стежить за мною кожна звивина кори. Хтозна чи не знайдеться тут ента – рослинної нечисті, чиє коріння здатне ходити?

Втім, якщо такі й були, вони лише кутались у білосніжні ковдри кількамісячного сну. Я знову пустила руку в сумку. Тепер вести й захищати мене належало Книзі. Око всепам’яті показувало минуле…

Маг у мантії просувався Лісом. Часом чудовиська ставали йому на дорозі – лише зустрівши його погляд, вони зіщулювались та скімлили, як щенята. Траплялася нечисть, яка нападала. Її рештки залишалися гнити, посічені безжальним мечем.

«Сараскир», – холонучи, розуміла я.

Мене приніс до пустки сараскир – чорний мечник, загублена душа. Якось в руку йому впилась потвора, а він навіть не здригнувся. Сараскири не відчувають болю. Мабуть, обличчя під каптуром потворне до краю… А я за ним іду.

«Ну, і нащо ти йдеш?..» – простогнала Книга.

Бувало, й мене наздоганяла реальність. Я вдарялась у гілку, якої не було в минулому, чи хапалась за ту, якої не знаходила зараз. З видива мене виривало порипування снігу. Та не встигала я схопитись за кинджали, нечисть падала під закляттями Книги. Цілі зграйки бабайок перетворювались у брили криги, а вурдалаки зависали на шпичаках.

Згодом я перестала звертати увагу на звуки сутички й не відривалась від минулого. Лише кілька разів Книга кликала мене. Двічі це був особливо небезпечний підвид василіска – така собі смертельно отруйна змія розміром з дерево, а один раз – сімейство мантикор.

«Якби ж Міра й Атрік бачили, яка я стала сильна», – думалось мені.

«Ти завжди така була. Просто тепер з тобою я», – виправила Книга.

Смішна!..

Впали сутінки, та я відчувала себе повною сил і прямувала далі. Мене гнало вперед нетерпіння, яке я гамувала пів року. Та що там – все життя! Я будувала здогади, складала факти… Серед нічної пітьми вони всі були розпливчаті, примарні. Тому я йшла і йшла, сподіваючись, що ось-ось трапиться жадане «щось».

Одначе й мені потрібен відпочинок. Я вісімнадцять років ночувала серед снігів і тепер могла відновити спогади. Книга звела мені невеличке іглу. Я з трепетом забралась всередину й відчула себе маленькою дівчинкою. Якій Міра шиє кожушок. А суворий Атрік роздає настанови. А негідник Нет защипує до шаленства…

«Ти ж розбудиш мене, якщо що?»

«Слово даю», – пообіцяла Книга.

Що ж, я довірилась їй. Я загорнулася в кожушок, підклала Мірині рукавички, стиснула Нетів медальйон та кинджали, подаровані Атріком… І провалилася в глибокий мирний сон. Мабуть, цілу ніч усмішка торкала мої вуста. Адже часом так хочеться… знову побути маленькою дівчинкою, яка прокинеться і побачить поряд батьків.

Одначе, коли я вирвалась із сонного царства, мені пригадалось одне з давніх бажань. А саме – повиривати з Книги всі листки, спалити й пустити за вітром. Тому що збудила мене не вона, а обличчя Ратмира, що просунулось до іглу.

Я не підскочила, не скрикнула і навіть не здригнулась. Я тільки широко розплющила очі й дивилась на нього. Заразом поливаючи Книгу всією доступною лайкою. Ратмир повертів головою та обдивився мою схованку зсередини. На диво, у ньому не було хижості чи ворожості. Він лише стомлено запитав:

– Що ти тут робиш?

Я не визнала за собою обов’язку відповідати.

– Ти знаєш, що тут водиться нечисть, яке розтопче оце своєю ступнею?

Я хмикнула, уявивши, які муки чекають цю ступню. Ратмир глянув на мене змучено і якось безнадійно. Зрештою він підвівся і кинув знадвору:

– Ходімо.

– Куди?..

– Неподалік моя хатина. Ти зовсім задубіла.

Кінцівки мені справді заніміли. Але жодна риса хлопця переді мною не викликала довіри. Отож я висунулася з іглу й заперечила:

– Температура мого тіла лише трохи нижча за норму.

Перевертень-напівкровка закотив очі.

– Негарно проходити повз дім доброго знайомого і не зайти в гості.

Я вигнула брови, послухавши про «доброго знайомого». По правді, я думки не мала за ним іти. Але заразом мене шпигонула цікавість: яке ж воно з себе, це лігво звіра? А який його батько, знаменитий лісник? Невже він також перевертень? Чи й сараскир?..

У Лісі Ратмир був якимось не таким, як в академії. На ньому не було маски першого мечника, він не приховував втоми.

«Такої людської…» – подумала я і мимоволі ступила крок.

Він сприйняв це як згоду, розвернувся й пішов. Оскільки Книга так репетувала, щоб я не сміла цього робити, я просто не могла за ним не піти. Ратмирова спина володіла не меншою привабливістю, ніж обличчя… Жаль, що за нею не видно ні вовчого серця, ні вовчого слуху, ні вовчого нюху.