Глава 4.2

Лія

Її хода була швидкою і впевненою. А потім вона і зовсім перейшла на біг. Босі ступні торкалися мокрої трави та від того замерзали. На своєму шляху Лія зустрічала невідомі їй дерева з листям чудернацької форми. Після п’ятихвилинного бігу побачила галявину. Оглянувши її, помітила квіти, які росли біля воріт і огорожі. Щоб підійти до воріт, їй треба було наступати на квіти. «Дивно. Для чого так висаджувати квіти. Затопчуть же», - здивувалася дівчина.

Стебла рослин лежали на землі й були великі та товсті. Такої гігантської рослини Лії раніше бачити не доводилося. Листя на них розміщувалися через рівні проміжки та приєднувалися черешками. Кожен листочок закінчувався довгим вусиком. На кінчику вусика красувалася квітка, схожа на водяну лілію. Коли дівчина ступила на зелений полог, намагаючись оминути червону квітку, лілії ожили. Від несподіванки вона підскочила і скрикнула. Хотіла відбігти назад, але стебла квітів швидко стали обплітати ноги й руки, створюючи зелені пути. Квіти торкалися її тіла, відкриваючи пащі. Так, саме пащі, в яких виднілися гострі зуби.

Лія боялася поворухнутися. Та якби й хотіла, то не змогла б. Стебла тримали її краще будь-яких канатів і ланцюгів. Від них не допоможе відмичка, не врятує ґудзик-ніж, пришитий до одягу, який її часто виручав, а тепер знаходився невідомо де.

Тим часом поки дівчина вирішувала, як правильно вчинити: кликати на допомогу, перегризати зелені стебла, намагатися домовитися з рослинами, одна з квіток (найбільша) наблизилася до колін і почала принюхуватися. Паща закрилася. Квітка помотала головою і знову принюхалася, потім відкрила свою пащу, з якої висунувся жовтий язик. Він лизнув подряпину на коліні. Ще секунду і зелені пута відпустили зап’ястки й щиколотки.

Лія нічого не розуміла, завмерла і дивилася на все широко відкритими очима.

Рослини схилилися в поклоні. Чи це їй здалося? Але уточнювати вона не стала, швидко попрямувавши до воріт.

Покинувши двір, дівчина відчула звуки життя. Вона побачила інші споруди, які були простіші, ніж замок, але захоплювали своєю архітектурою.

Перед нею розкинулося невелике поселення. Будинки, побудовані в готичному стилі, стояли недалеко один від одного. Тут, попри ранній час, було досить шумно. За стінами замку розташована базарна площа. Торговці привозили і розкладали свій товар. Десь далеко чувся шум кузні. Звідусюди доносилося безладне звучання багатьох голосів; гомін, галас, люди поспішали у своїх справах.

Дівчина спробувала злитися з натовпом. Їй би не завадило знайти одяг відповідного розміру, головний убір, щоб сховати волосся, і, звичайно ж, взуття. Та й шлунок нагадав про себе. З їжі вдалося дістати тільки гарячі коржі, вони нагадували пишку з кукурудзяної муки.

Тиняючись між людей, Лія чула уривки розмов. Вони примушували її дивуватися і сумніватися в розумових здібностях оточення.

Мова йшла про великого і могутнього дракона, який спалив якийсь клан, жорстоко помстившись за смерть брата. Всі захоплювалися і надіялися на відродження могутності великої раси.

Дівчина ніяк не могла зрозуміти, чи вони розповідають легенду, чи дійсно вірять в те, про що говорять.

Все, крім взуття, Лія здобула швидко. Їх довелося купувати за гроші з поцупленого мішечка. Дівчині не хотілося красти незручні мокасини

Оглянувши себе в одній із вітрин магазинів, дівчина залишилася задоволеною. У склі зображався підліток у сірій вільній сорочці, чорних штанах і шапочці, яка чимось нагадувала кепку. А тепер взуття..

Спочатку торговець дуже підозріло розглядав покупця, та, побачивши золоту монетку, почав усміхатися і запропонував найдорожчі туфлі маленького розміру з м’якої шкіри.

- Підкажіть, будь ласка, як називається ця країна? – спитала Лія, міряючи взуття на не дуже чисті ноги. – Арос, хлопче, - здивовано відповів старий. Він не розумів, чому його про це питають.

«Нічого собі! Ось я і в Аросі, як і хотів той божевільний."

- Чи не підкажете, як потрапити до лісу Іудови?

Чоловік підозріло звузив очі і раптом схопив дівчину за руку. – Мабуть, краще здам тебе карателям. Не знаю, як тобі вдалося проникнути в поселення Астопор1, але звідси вже не виберешся. «І що ж я такого спитала?»

Поряд нічого підходящого для самооборони не було, тому Лія просто укусила торговця за палець і вискочила з лавки.

Поки бігла, якраз і перевірила міцність взуття. На диво, воно було легким і зручним.

Тільки коли поселення залишилося далеко позаду і почалися дерева, дівчина зупинилася і присіла під деревом перепочити, відмітивши про себе, що погоні за нею немає.

Дивний звук, який чувся зверху, привернув її увагу. Коли з’ясувала причину, то розгубилася, не повіривши в те, що побачила. В небі витав пегас. Розправивши крила, він гордо і велично летів по небу, несучи на своїй спині вершника.

Лія не могла відірвати приголомшливого погляду, навіть протерла кулаками очі. Ні, не здалося. Серед хмар дійсно летів кінь з крилами. «Алікорн, - підказала пам'ять, - крилатий єдиноріг».

Дівчина з дитячою радістю спостерігала за дивною твариною, поки та не зникла з поля зору.

Вона рушила в путь, роздумуючи, в яку халепу потрапила, куди закинув її Артур, і що тепер робити?

Чим далі йшла, тим рідше зустрічалися люди й будинки. Опинившись трохи далі від базару, злодійка наткнулася на глибокий рів. Спочатку вирішила перестрибнути його. Але потім зрозуміла, що це прірва. Пройшовши далі, побачила міст. Біля нього стояли люди в чорній формі з червоними накидками.

Лія повернулася назад. Почувся знайомий шум. Це летів пегас. Вона зрозуміла, що її шукають. Якщо не карателі, то красень, чий одяг і золото вона поцупила.

Дівчина стала спускатися вниз, обережно тримаючись за каміння та рідкі кущики. Значно легше було б з підстрахуванням, але її в неї не було. Від напруги руки тряслися, коліна нили.

Здавалося, чим далі, тим каміння ставало слизькішим, а поросль тонкою і ненадійною.