Глава 3,1

 Лія

- З тобою все гаразд? – спитав дбайливо Тім, коли Лія пила каву. Рука тремтіла, грим з обличчя змито, замість робочого одягу – домашній зручний халат.

- Так. Сон якийсь дивний наснився, ще й руки печуть. Подряпала вчора і не помітила. Вона показала свої долоні. Тім звернув увагу на зап’ястя. - Це опік? – спитав він, ткнувши пальцем на овальний слід, в середині якого красувались дві рисочки і кружечок, начебто їх хтось спеціально намалював. Лія стиснула плечима. Опіку нізвідки було взятися, як і слідам на руках. Теоретично вона могла поранитися, коли спускалася по стіні, але помітила і відчула б одразу.

Тім щось говорив, але все в одне вухо влітало, в інше вилітало. З голови не йшов сон. Треба ж такому наснитися. Та ще цей дивний голос..

- Через годину зустріч з вчорашнім клієнтом, - перервав її роздуми хлопець. – Якщо тобі по дорозі, підкинь до скеледрому.

- Мені по дорозі, але ідея так собі. Ти хоч і без гриму, але він все ж може тебе пізнати.

Лія намагалася не пропускати свої улюблені заняття по скелелазінню. Не тільки тому, що могла тримати себе у формі, а уміння потрібні у роботі, а й тому, що їй дуже подобалося долати нові важкі підйоми та скелястi стіни.

Лія і Тім

- Сиди у машині. Ми приїхали раніше, я в трьох кварталах від міста зустрічі. Зустрітися ви не повинні.

- Я за кавою схожу швиденько. Добре?

- Ну добре, - змилостивився друг.

Вони вийшли з автомобіля.

- Доброго дня, молоді люди.

Обернувшись на голос, побачили замовника.

«Це провал, Штірліц»,- промайнула фраза з відомого фільму.

Тім обійшов машину і простягнув руку для привітання. Напарниця стояла мовчки.

Вчорашнє завдання було не з легких. Ще і дивний кошмарний сон. Тому вигляд крадійка мала поганий: темні круги під очима, заморена.

Без макіяжу вона схожа була на підлітка років шістнадцяти.

Артур привітався з Тімом і, галантно взявши за руку дівчину, торкнувся її в легкому поцілунку.

- Ви маєте чарівний вигляд, - промовив він, не відводячи очей від обличчя Лії. Холодні очі досконало вивчали її. Вчора на вечері вона була у гримі, навіть колір очей був інший, але він безпомилково її пізнав. Навіть не сумнівався, що це була напарниця Тіма.

Дівчина привіталася і спробувала звільнити руку. Замовник не поспішав її відпускати. Посміхаючись, він розглядав її витончені пальці, ніби милуючись. Погляд ковзнув по зап’ястю і став розгубленим. Посмішка зникла. Він невідривно дивився на опік.

- Цього не може бути…Ти – бонобі?*

Лія звільнилася від його цупких пальців.

- Не розумію, ви про що?

Ніби прокинувшись, Артур знову посміхнувся.

- Пробачте, не хотів вас лякати.

- Обговорімо справу, - обізвався Тім, жестом показуючи Лії зникнути.

Дев’ять днів по тому

Лія так поспішала, що не встигла випити каву. Дуже хотілося улюбленого напою, і вона не могла собі відмовити.

Підійшовши до мобільної кав’ярні, дівчина побачила чергу з таких же як і вона людей, які були залежні від цього напою. Вимушена була очікувати своєї зіркової години, не відриваючись від телефону.

- Яка неочікувана зустріч! Не смів навіть надіятися, що побачу вас знову. Лія повернула голову в бік людини, яка так раділа зустрічі з нею. І побачила перед собою Артура.

Думки опрацьовували всі наступні дії. Прораховувала можливі причини цієї людини підійти до неї.

Коли Тім повідомив про відсутність каменя, замовник на диво спокійно сприйняв це. Заплатив гонорар, взявши обіцянку про співпрацю в майбутньому.

- Ви теж любите каву?

Кивнувши у відповідь, дівчина продовжувала роздумувати, чим викликана цікавість до її персони, водночас розглядаючи колишнього замовника.

Одягнений той був дуже елегантно. Темно-коричневий бавовняний костюм, такого ж кольору мокасини від італійського виробника. А ще Лія помітила, більше звичним поглядом крадія, ніж спеціально вивчаючи, годинника patek philippe і перстень з рубінами на вказівному пальці лівої руки.

- Дозвольте пригостити вас, - він жестом показав у протилежний бік вулиці. -Там є затишна кав’ярня, де подають ще й дивовижні тістечка.

- Дуже вдячна, але я поспішаю, ввічливо відмовила дівчина.

І саме вчасно, бо підійшла її черга.

- Американо без цукру.

- Дуже жаль, що ви обмежені в часі, під час останньої зустрічі у нас виникло непорозуміння. Я б хотів вибачитися і загладити свою провину.

Лія нічого не відповіла. - Дозвольте хоч би заплатити за вашу каву, - Артур швидко подав продавцю гроші, забираючи паперовий стакан. - Можливо, у вас пізніше з’явиться час для розмови зі мною, - усміхаючись сказав він і пильно подивився їй у вічі. Від того гіпнотизуючого погляду хотілося позбавитися якнайшвидше, як і від його власника. Він наче хотів розгледіти душу, або прочитати думки. - Можливо, - забираючи свою каву, вона помітила, що він не зводить погляду із зап’ястя.

Чоловік настирливо шукав опік, а, побачивши, відвів очі в бік. Їй хотілося уникнути неприємного товариства і більше не зустрічатися ні при яких обставинах.

- Я можу вас підвезти.

- Дякую. Не треба. Я вже на місці. Зустріч призначена недалеко звідси, - вона невизначено махнула рукою.

- Жаль. Дуже жаль.

Вони відійшли від черги.

- Що ж, значить іншим разом, - чоловік усміхнувся, – до скорої зустрічі.

Він взяв Лію за руку і галантно поцілував. Підняв голову і знову усміхнувся.

- Дуже радий був нашій зустрічі.

Артур накрив руку дівчини своєю. Вона відчула легкий укол, спритно зроблений перснем – колючкою. Прикраса, яка мала секрет у вигляді голки, вмоченої у зілля.

Вмить все змінилося: закрутилося, в очах потемніло, в голові зашуміло, дезорієнтуючи у просторі.

Дівчина намагалася сфокусувати погляд - не вийшло. Скроні стиснули невидимі окови, у вухах гуло, тіло розм’якло, стакан з кавою випав з ослаблених рук, перед очима все пливло. Втрачаючи свідомість, погляд зловив задоволене обличчя Артура.