Аромат свята

Прочиняються масивні двері, я заплющую очі і вдихаю аромат свята. Так пахне лише раз на рік: свіжістю, хвоєю і трохи солодощами. Хтось штовхає в спину, мовляв: “Ну, йди вже!” І я йду, смикаючи спідницю в різні боки в такт музиці. 

Нові білі колготи трохи сповзають, а “дощик”, яким обшитий мій костюм, неприємно колеться. Намагаюся не крутити головою, бо тоді точно не витримаю і руки потягнуться туди, де він лоскотно доторкається до шкіри і скрегоче: “Ну, давай, торкнися до мене, потри долонею шию, не стримуйся, тобі ж полегшає”. Але я тримаюся. Тим паче - в руках у мене справжнісінький кошик. Цікаво, чи є там, на дні, під кульками з фольги, справжні цукерки? І як би то перевірити...

Я - лисичка. В гладенькій яскраво-помаранчевій шапочці, кожушку і з справжнісіньким хвостом, пришитим до спідниці. Хвіст мама кілька днів тому дістала з шафи і він, підозріло схожий на комір її зимового пальта, є моєю найбільшою ганьбою. Здається, його бачать всі, навіть коли я повернута задом. У решта лисичок хвости нормальні - куценькі, непомітні, з штучного хутра. А мій - ну зовсім як справжній. Така от ганьба. Навіть вихователька, коли вранці побачила його, сплеснула руками: “Нічого собі! І де твоя мама тільки бере таку красу?”

Посеред зали, під ялинкою, розгортається справжній “заміс”: Баба Яга вкрала Діда Мороза, Снігурочка його шукає. Нам дозволяють сісти на стільці і я непомітно запихаю хвоста між сидінням і спинкою, бачу, що він торкається самої підлоги. 

По обидва боки від мене - дві Червоні Шапочки. Теж з кошиками. Цікаво, там щось є? Одна з них помічає мій зацікавлений погляд і, не відриваючи очі від Снігуроньки, дуже-дуже таємно відгортає рушничок у кошику і я бачу там яблука. Нічого цікавого. Інша вперто не показує вміст свого. Мабуть, знає, що там пусто. Хоч би в моєму були цукерки.

Хвіст лоскоче ногу і я вже хочу потерти шкіру не лише там, де свербить від дощику, але й під колготами. Добре Сніжинкам - в них таких проблем нема. Зізнаюся, я хотіла бути сніжинкою, як всі. Одягти білу сукенку, корону на голову, почуватися принцесою. Щоправда, моя мама могла все зіпсувати і тут. Наприклад, замість купленої пластмасової корони, яку мали всі, зробити щось своїми руками, як у нікого… Хвіст тому підтвердження.

У залі холодно, але я цього не відчуваю. Хіба пальці на ручці кошика ледь посиніли. Цікаво, чи є на дні під фольгою цукерки? 

Скоро - мій вірш. Хоровод, слова Снігурочки, і він. Серце вилітає з грудей. Бабах-бабах-встаємо в коло-бабах-бабах-співаємо-бабах-бабах-бабах-Снігурочка говорить, а я виходжу в центр зали- бабахбабахбабах:

Я-лисичка, я -хитрунка,
Шубку одягну руду,

Під ялинку подарунки
Я всім звірям покладу.

Трохи яблук для зайчаток

І для білочки горіх.

Хай буде сьогодні свято

В лісі нашому у всіх.

І себе без почастунка

Не залишу я, авжеж.

Я ж лисичка. Я ж хитрунка.

В мене зараз свято теж.

Бабах-бабахбабахбабах. Стаю на місце.

Хух, можна видихнути. У вухах ще довго чутно моє серцебиття. Шукаю очима маму - показує, що все ок. 

Далі - пісні і танці. Це мене цікавить мало - співають і танцюють у нас в групі лише обрані. Найкращі. Найкрасивіші. А я - звичайна. Мені можна сподіватися хіба на найдовший вірш. Цікаво, чи є цукерки на дні мого кошика? 

Іра, що стоїть поруч, гидливо відгортає ногою в бік мій хвіст. Я б на її місці не була такою зверхньою, вона сьогодні в костюмі україночки. Отже, її мамі просто лінь було щось видумувати. Гірше могло бути хіба що, якби мама забула про свято і запізнилася, а Ірі довелося б водити хороводи серед нас блискучих і яскравих у буденній сукеночці. Навіть стало образливо за свій хвіст. Не такий вже він і поганий, щоб от так його ногою. Нагнулася, закинула пухнастий хвіст на руку - нехай всі бачать. 

Посеред зали танцюють Сніжинки, а я переминаюся з ноги на ногу - колготи сповзають дедалі більше, а весняні торішні туфлі, в яких мама завбачливо вирізала півкруг для пальців, що несподівано виросли, і оздобила його “дощиком”, всерівно тиснуть. 

Дякувати Богу, Дід Мороз вже роздає подарунки. А в мене нова проблема. Я стою останньою в ряду. Раптом для мене подарунка не вистачить? З жахом спостерігаю, як пустіє червоний мішок. Бабах-бабах-бабах-бабах. Дід Мороз нагинається нижче, довго копирсається. Бабах-бабах-бабах-бабах-бабах. Дістає з самого дна останній подарунок. Для мене. Хух. Можна видихнути.

“А тепер, - каже Дід Мороз голосом, дуже схожим на голос нашого садіківського музиканта, - спільне фото!” 

Вищі вилазять на стільці, трохи менші - на лавку, найдрібніші просто стають спереду. Поки я тиняюся туди-сюди, шукаючи собі місце, Дід Мороз раптом каже: “А де та лисичка іх розкішним хвостом?” Всі оглядаються на мене. Бабах-бабах-бабах-бабах. Я раптом забуваю, як рухатися. Дід Мороз хапає мене на руки і стає в центр фото: “І хвіст закинь наперед, такий вже він гарний!” Бабах-бабах-бабах-бабах.

Тільки-но знову стаю ногами на землю - гордо закидаю хвіст на руку. Дівчата обступають мене і тягнуться, щоб його погладити. Який же він хороший! Як справжній!