Глава 5. Кава вчорашніх секретів

Ранок зустрів Емілію не різким звуком будильника, а м'яким, просоченим сонячним світлом, що пробивалося крізь фіранки. Вона прокинулася в невеличкій, але затишній квартирі над кав'ярнею, яку дідусь Іван використовував як склад.

Поруч спав Максим. Його рука спокійно лежала на її талії, а його присутність була такою ж природною, як дихання. Емілія обережно вислизнула з ліжка. Тепер, коли рішення про продаж було відкинуто, вона відчувала не страх, а нетерпіння.

Вона спустилася на кухню, де на столі, поруч із зошитом, лежало ідеально зроблене вчорашнє тістечко «Оксамитовий Ранок». Воно виглядало повітряним і, здавалося, пахло самим щастям.

Вона ввімкнула кавоварку, і запах свіжозмелених зерен швидко прогнав залишки сну. У цю мить до кухні увійшов Максим. Він був у простих штанах і футболці, але випромінював ту ж природну теплоту, що й у джинсовій сорочці.

— Доброго ранку, — його голос був хрипким, але спокійним, як ранкова річка.

— Доброго, — відповіла Емілія, її серце швидко забилося, коли вона згадала вчорашній вечір. — Я заварила каву. І ось наш доказ.

Вона вказала на тістечко.

Максим підійшов до неї, обійняв зі спини і поклав підборіддя на її маківку. Його обійми були міцними, але не стискаючими. Повітряними, але міцними. Як крем дідуся Івана.

— Доказ чого? — прошепотів він.

— Доказ того, що ми вміємо створювати щось чудове, коли працюємо разом. Я не знаю, як робити бізнес у маленькому містечку, а ви, мабуть, не знаєте, як вести інстаграм кав’ярні. Але ми можемо це побудувати.

Максим повернув її до себе обличчям.

— Тоді почнемо з бізнес-плану, — він посміхнувся.

— Який?

Він взяв у руки шматок тістечка, обережно підніс його до її губ.

— Пункт перший: спробувати це і зрозуміти, що ми знайшли золоту жилу.

Вона надкусила. Смак був неймовірний: ніжний бісквіт, легкий крем, нотка кориці й щось невловиме, що Максим назвав «спокоєм».

— Це божественно, — вона заплющила очі від насолоди. — Але це не план, це дегустація.

— Чудово. Пункт другий: — він надкусив тістечко з іншого боку, злегка торкаючись її губ. — Діалог. Ви, як архітекторка, розкажіть мені про дизайн і про те, як ми залучимо новий потік. А я, як історик, розкажу вам, як ми збережемо історію і душу цього місця. Наше кохання буде такою ж сумішшю — сучасне і сміливе, але з міцним корінням.

Емілія сіла за стіл, натхненна. Її очі горіли вже не від цинізму, а від творчої енергії.

— Добре. Ми збережемо стару панель. Зробимо великі вікна, щоб було світло. І ми... нехай "Оксамитовий Ранок" буде місцем, де люди не спішать. Де вони відкладають телефони, щоб поговорити.

Максим кивнув.

— І ми навчимо містечко цінувати тишу. Я буду організовувати тут вечори історій. Про цей дім, про це місто. Про те, що справжня цінність не в швидкості, а в глибині. А ви будете відповідати за те, щоб ці історії почули.

Вона простягнула йому руку через стіл.

— Партнери? По бізнесу... і не тільки?

Максим взяв її руку, і цей жест був уже знайомим і рідним.

— Партнери, — він міцно стиснув її долоню. — Усе, що ми будуємо, Еміліє, буде міцним. Бо ми починаємо не з цегли і не з грошей, а з спільної ідеї. З ідеї, що минуле, сьогодення і майбутнє мають ідеально поєднуватися. Як оце тістечко.

Він підвівся, наповнив дві чашки кавою і простягнув їй одну.

— За наш Оксамитовий Ранок. Який тільки починається.