Глава 4. Повітряний, але міцний

Вони поставили тістечко в стареньку, але напрочуд надійну піч. Вони сіли на дерев’яній лавці, чекаючи, поки кухня наповниться казковим ароматом випічки. Темрява за вікном здавалася затишною.

Емілія тримала в руках пожовклий зошит з рецептом, проводячи пальцем по словах дідуся Івана: «Любов має бути, як цей крем — повітряна, але міцна».

— Це так несправедливо, — тихо сказала Емілія. — Він ніби знав, що я приїду. Що я знайду це, що я зустріну вас… Він ніби пророкував.

Максим відкинувся на стіну. Він більше не виглядав як строгий історик. У світлі лампи він був просто чоловіком, зворушеним моментом.

— Дідусь Іван бачив далі стін, Еміліє. Він бачив коріння. Він знав, що у вас, під шаром вашого київського прагматизму, захована та сама тепла, справжня людина, яка здатна на спокій і на справжню роботу.

— Я думала, що щастя — це блискучий контракт, — вона похитала головою. — Що це чіткий план, де немає місця для старих стін і старих труб. А ви показали мені...

— Що? — запитав він, нахиляючись до неї, його голос був тихим, як тління вугілля в печі.

— Що щастя — це запах гарячої кориці о десятій вечора у покинутій кав’ярні з чоловіком, який бореться за кожну дерев'яну дошку, — вона посміхнулася, і це була найнайщиріша її посмішка за останні роки. — Ви, Максим, змусили мене побачити, що те, що я хотіла знищити, було саме тим, чого мені бракувало.

— Я не боровся за дошки, Еміліє. Я боровся за сенс. І я хотів, щоб ви його тут знайшли. Бо цей сенс... він вам дуже личить.

Вона заплющила очі, вдихаючи аромат, що йшов з печі. Це був момент, коли всі її захисні механізми впали.

— Я не повернуся до Києва, — раптом сказала вона, її рішення було настільки несподіваним і твердим, що навіть її здивувало. — Я не продам "Оксамитовий Ранок". Я буду робити його сама.

Максим посміхнувся, його обличчя засвітилося радістю, але він не кинувся обіймати її. Він дав їй простір, щоб це рішення стало її власним.

— І що ти будеш робити? Сама? — він підвівся і потягнувся до неї.

— Я буду вчитися, — вона теж підвелася, відчуваючи його близькість. — Вчитися цінувати старі зв'язки і не викидати їх. Вчитися робити тістечка. І вчитися...

Вона замовкла, дивлячись у його очі. В цей момент пролунав тихий, але переможний дзвінок таймера. Тістечко було готове.

— Час діставати, — прошепотів Максим.

— Ні, — відповіла Емілія. Вона поклала зошит на стіл. — Час... скуштувати цей крем.

Він більше не чинив опір. Він обережно нахилився. Його велика, тепла рука торкнулася її щоки, стираючи залишок борошна. Це був не порив, а усвідомлене бажання.

Він поцілував її.

Це було неквапливо і ніжно, як ідеально випечене тістечко: тепле від печі, солодке від ванілі та з міцним, стійким ароматом. Це був поцілунок, який не руйнував, а будував — нову історію на старих, міцних засадах.

Коли вони відірвалися одне від одного, світло з печі відбивалося в їхніх очах.

— Я радий, що ви навчилися чекати, — прошепотів він, обіймаючи її за талію.

— І я рада, що ви навчили мене, що найважливіші речі не продаються і не замінюються на пластик, — відповіла вона, відчуваючи, як в її грудях розквітає щось легке, повітряне і водночас неймовірно міцне.

Вони стояли в обіймах, дивлячись на піч. Завтра почнеться новий день, нове життя, і тепер у них буде спільна мета: зробити "Оксамитовий Ранок" не просто кав'ярнею, а справжнім домом.

Вони поставили тістечко в стареньку, але напрочуд надійну піч. Вони сіли на дерев’яній лавці, чекаючи, поки кухня наповниться казковим ароматом випічки. Темрява за вікном здавалася затишною.