Глава 3. Рецепт дідуся Івана

Минув ще тиждень. Емілія вже не планувала свій день навколо київських дзвінків, а навколо звуків джазу, які лунали з кутка Максима. Їхня спільна робота набула небезпечної гармонії.

Він відреставрував стільницю, вона проклала нову проводку. Вони сперечалися про колір фарби (він хотів теракоту, вона — сірий графіт), але вже робили це, посміхаючись.

Одного вечора, коли сонце сідало над Дністром і заливало приміщення золотавим світлом, Максим раптом гукнув:

— Еміліє! Ходіть-но сюди!

Вона підійшла. Максим стояв біля старої дерев'яної панелі, за яку сперечався під час їхньої першої зустрічі. Частину панелі він уже обережно зняв, відкривши малесеньку, приховану нішу.

У ніші лежав пожовклий від часу зошит, перев’язаний старою стрічкою.

— Рецепт? — прошепотіла Емілія, її голос тремтів від хвилювання, немов у дівчинки.

— Рецепт. Напевно, той самий. Дідусь Іван завжди казав, що найкращі ідеї ховаються від очей.

Вони розгорнули зошит. Написаний каліграфічним почерком, там був рецепт фірмового тістечка «Оксамитовий Ранок» та невеличка приписка: «Роби з любов’ю. Любов має бути, як цей крем — повітряна, але міцна».

— Це знак, — сказав Максим, дивлячись на Емілію. — Ми маємо спробувати. Просто зараз.

Через годину вони стояли на маленькій, старій кухні кав'ярні. На столі лежали борошно, яйця, масло та кориця. Світло від єдиної лампочки кидало довгі тіні.

— Я архітекторка, а не пекарка, — засміялася Емілія, задираючи рукави і підходячи до борошна.

— А я історик, а не кухар. Але щось мені підказує, що в коханні й в кулінарії головне — не інструкція, а почуття.

Максим почав збивати яйця, а Емілія відповідала за тісто. Раптом він зупинився.

— Чекайте. У рецепті написано «додати щіпку… спокою». Що це означає?

Емілія подивилася на нього, і в її очах зникла вся її київська метушня.

— Це означає, що треба уповільнитися, Максиме. Не квапити процес. Я завжди все роблю на максимальній швидкості, — вона знизала плечима. — Але, мабуть, дідусь Іван мав рацію. Найсмачніше виходить, коли ти робиш це неспішно і від серця.

Вона підійшла до нього, обережно взяла його руки, що тримали вінчик, і показала, як правильно, повільно перемішувати. Їхні руки торкалися, переплітаючись у тісті. Це був інтимний момент, наповнений ароматами ванілі та бажання.

— Ви знаєте, — тихо сказав Максим, не відводячи погляду. — Ви казали, що у Києві все має бути новим і чистим. А ви зараз така… справжня. Борошно на щоці, блиск в очах.

Емілія відчула, як палають її щоки. Вона машинально витерла борошно зі свого обличчя, але її рука зачепила його щоку, залишаючи білий слід.

— Тепер і ви такий, — посміхнулася вона.

— Так. І це чудово. Ось воно, кохання, Еміліє. Це не ідеальний гламурний фасад. Це спільний безлад, який ти готовий розділити з кимось. Це коли твій вигляд, зазвичай чистий та ідеальний, стає трохи брудним від чиєїсь присутності. І тобі це подобається.

Вони замовкли. Мовчання було незручним, але й наповненим. Тільки джаз тихо грав.

— У вас лишився рецепт дідуся Івана, — сказала Емілія, дивлячись на свої руки, забруднені тістом. — У мене — його кав'ярня.

— А у нас, — Максим підійшов ще ближче. — У нас зараз ідеальне тісто. І ідеальний момент, щоб зрозуміти, що ми чудово змішуємося.

Він обережно торкнувся кінчиком пальця її підборіддя, піднімаючи її погляд до свого.

— Еміліє. Що ми робимо далі? З цим тістечком? І з цією... ситуацією?

Кінцівка сцени

Емілія відчула приплив тепла. Її тиждень, два тижні, вся її кар’єра архітекторки, здавалося, зменшилися до цього моменту, до аромату кориці та близькості Максима.

— Ми, — вона ледь чутно видихнула, — ми ставимо його у піч. І чекаємо. Це те, чого я ніколи не вміла робити: чекати. Але, думаю, з вами я навчуся.