Глава 2. Справа не в стінах, а в коренях

Минув тиждень. Кав'ярня, хоч і повільно, але оживала. Замість мовчазного цвіту, тут оселився стукіт молотка, скрегіт шліфувальної машинки та, найголовніше, постійний словесний пінг-понг між Емілією та Максимом.

Емілія, зібрана у захисному костюмі, намагалася розібратися зі старою системою водопостачання, химерною мережею мідних труб, які дідусь Іван прокладав, здавалося, у стані творчого екстазу. Максим поруч, у кутку, акуратно знімав старий лак зі стільців, а його радіо тихенько грало джаз.

— Це ідіотизм! — раптом вигукнула Емілія, відкидаючи іржавий ключ. Вода з труби, яку вона намагалася відкрутити, бризнула просто на щойно відреставровану ніжку столу, над якою Максим працював цілий ранок.

Максим, не кажучи ні слова, швидко підскочив, дістав із кишені ганчірку і почав промокати дерево.

— Я ж казав, не чіпайте «систему Івана» без попередження, — тихо промовив він, без тіні докору, лише з легким смутком за стіл. — Він вірив у те, що старі речі, як і старі зв'язки, не можна просто розрізати. Їх треба... зцілювати.

Емілія відчула докір. Вона була втомлена, мокра, а її цинізм дав тріщину.

— Усі ці ваші старі зв'язки, Максиме, — це просто ризик і протікання. У Києві ти викликаєш бригаду, вони міняють усе на пластик, і ти забуваєш про проблему на двадцять років. Чому ви так тримаєтеся за це іржаве минуле?

Він випрямився, тримаючи в руках вологий шматок дерева.

— Тому що нове — це часто зручна порожнеча. У ньому немає душі, Еміліє. У ньому немає тих історій, які залишаються після старого.

Він підійшов до неї. Вона вперше помітила, наскільки близько вони стоять, і як його очі, що пахли деревом, пильно дивляться на неї.

— Ви сказали, що у Києві «забувають про проблему». А чи варто забувати? Коли ви знайомитеся з кимось, ви ж не очікуєте, що він буде ідеально новим, як пластикова труба? Ви знаєте, що в ньому є коріння, історія, минулі «протікання».

— І що? — її голос став трохи вищим, ніж вона планувала. — Мені подобається чистота.

— Мені теж. Але в коханні не буває «чистоти» у вашому розумінні, — він легко посміхнувся, і в цьому не було знущання, лише розуміння. — Кохання — це коли ти берешся за ці іржаві труби... за ці складні, іноді протікаючі частини людини. І ти не замінюєш їх, а обережно лагодиш, усвідомлюючи, що саме вони, ці недосконалі деталі, роблять її справжньою.

Він обережно торкнувся стіни біля місця прориву.

— Ваша київська логіка проста: не працює — викинь. Моя логіка про те, щоб знайти причину протікання і врятувати те, що справді цінне.

Емілія зніяковіла. Він говорив про труби, але його слова були про неї. Про її бажання «викинути» все, що не відповідало її ідеальному плану. Про її страх перед «іржавими» емоціями.

— Ви занадто багато романтизуєте, Максиме, — вона відвела погляд.

— Можливо, — погодився він. — Але це допомагає мені бачити справжню цінність. Так само, як я бачу її в цьому старому дереві, яке ви хотіли викинути, і яке після шліфування буде жити ще сто років.

Він простягнув їй чисту ганчірку, яку тримав для столу.

— Тримайте. Спершу ліквідуйте наслідки. А потім подумайте: ви хочете будувати надійне, але холодне нове місце? Чи тепле й автентичне, яке має пам'ять і... ризик?

Емілія взяла ганчірку, їхні пальці на мить торкнулися, і по її руці пробіг легкий струм, ніби коротке замикання в тій самій «системі Івана».

— Два тижні, — нагадала вона, але вже без колишньої рішучості. — Час спливає. І я, здається, починаю розуміти, що тут, крім труб, протікає ще щось.

Він ледь помітно посміхнувся.

— Ось так. Виявити проблему — це вже половина кохання.