Глава 1. Кирпич, Кориця та Конфлікт

Сонце ледь пробивалося крізь пильні вікна, що давно не знали мила. Емілія стояла посеред зали «Оксамитового Ранку», схрестивши руки на грудях. Запах старості, залежаного дерева і чогось ледь вловимого, схожого на засушену корицю, душив її.

Вона ввімкнула ліхтарик на телефоні й провела ним по стіні, яка, згідно з її проєктом, мала стати скляною.

— Ідеально, — пробурмотіла вона. — Демонтувати цю руїну і зробити нормальний, сучасний простір.

З-за купи мішків, що стояли біля заднього входу, раптом почувся тихий стукіт. Емілія здригнулася.

— Привіт? Тут хтось є? Я власниця, і я тут сама! — голосно сказала вона, хоча відчувала, як стискається її шлунок.

З-за мішків вийшов високий чоловік у потертій джинсовій сорочці, з дерев’яною скринькою у руках. Його волосся було трохи припорошене тирсою, а в очах горів несподіваний вогонь.

— Ви не самі, — спокійно відповів він. — Я Максим. І я щойно виявив, що ваша "нормальна стіна" збирається вбити найкращу колекцію старовинних кафлів у цьому містечку. Ви що, збираєтеся зносити цю стіну?

Емілія кинула на нього роздратований погляд.

— Вибачте, а ви хто? Інженер? Робочий? Чи ви просто випадковий перехожий, якому подобається пхати носа в чужі справи? Я — архітекторка Емілія Коваль. І так, ця стіна — перша під знесення. Вона закриває світло.

Максим повільно поставив скриньку на пошарпаний стіл, ніби це був безцінний антикваріат.

— Я вчитель історії. І я не просто "пхаю носа". Я відчуваю історію. А ви хочете стерти її одним ударом. Дідусь Іван будував цю кав'ярню по частинах. Кожна деталь тут — це його історія.

— Це не музей, це бізнес, — рішуче відповіла Емілія. — І в бізнесі важливий потік, а не пил. Якщо ви так любите історію, можете прийти, коли я відкрию тут щось нове, і розповідати відвідувачам, що "колись тут був пил".

Максим підійшов ближче, і вона відчула слабкий, але приємний запах лаку для дерева та якоїсь солодкої пряності. Його очі дивилися на неї з такою щирістю, що Емілії стало незручно.

— Любов — це не завжди блиск, Еміліє. Це затишок. Це тепло. Це те, що ви відчуваєте, коли сідаєте тут і п’єте каву. Це те, що відчували закохані пари, які сиділи за цими столиками. Уявіть: 1970-ті, зима, мороз. Вони ховаються тут, тримаються за руки під столом. Вони мовчать, але аромат кави і тепло дерева розповідає їхню історію краще за будь-які слова.

Емілія на мить втратила свій цинічний щит. Вона уявила це. Тепло. Незнайоме тепло.

— Це... гарно, Максиме. Але це непрактично. Я не можу платити за комуналку поезією. Я мушу продати це і повернутися до Києва.

— Продати? — його голос став тихішим, майже шепотом, і від цього став ще більш переконливим. — Ви продаєте не просто стіни. Ви продаєте спогади. Ви продаєте те, за що люди готові боротися. І я — один із них. Дайте мені два тижні. Дозвольте мені показати вам, що тут можна врятувати. Що можна поєднати ваш потік з нашою історією.

Емілія довго дивилася на нього. Вона бачила не просто вчителя, а чоловіка, який здатен битися за щось більше, ніж гроші. У ньому була пристрасть, якої їй бракувало. Пристрасть, спрямована не на кар'єру, а на щось справжнє.

— Добре, Максиме, — нарешті видихнула вона. — Два тижні. Але якщо ви торкнетеся мого проєкту, я виставлю вам рахунок за моральну шкоду, який ви будете виплачувати до пенсії. І, до речі... як ви потрапили всередину?

Він посміхнувся, і ця усмішка зробила його обличчя світлішим.

— Через задні двері. Дідусь Іван завжди казав, що найважливіші речі у житті, як і найкращі секрети, завжди ховаються не на парадному вході.