Розділ 24. Аромат, що залишився назавжди

Софія ще довго стояла посеред кімнати, стискаючи телефон у руці.

Артем мовчав.

Між ними було всього кілька кроків.

Але Софії здавалося, ніби ці кілька кроків перетворилися на цілу прірву.

Ще кілька годин тому вона прокинулася поруч із ним і дозволила собі повірити, що хоча б на один ранок життя може бути простим.

Без минулого.

Без страху.

Без чужих поглядів.

Без необхідності весь час щось доводити.

А тепер усе знову руйнувалося.

Через одну фотографію.

Через одну таємницю.

Через правду, яку вона так довго носила в собі.

— Ти щось від мене приховуєш, — повторив Артем.

Софія повільно підняла на нього погляд.

Вона бачила в його очах не злість.

Поки що ні.

Там було щось гірше.

Недовіра.

І саме її вона боялася найбільше.

— Так, — тихо сказала вона.

Артем завмер.

Софія відчула, як у грудях стискається серце.

Вона могла продовжувати мовчати.

Могла вигадати пояснення.

Могла сказати, що це стара історія, яка не має жодного значення.

Але вона вже зрозуміла одну просту річ.

Мовчання не захищає.

Воно лише відкладає момент, коли все зруйнується.

— Я не хотіла, щоб ти дізнався про це так.

— Тоді як?

Софія гірко посміхнулася.

— Я весь час думала, що знайду правильний момент.

— І?

— А потім зрозуміла, що правильного моменту не існує.

Артем повільно сів на край ліжка.

Він провів рукою по обличчю.

— Хто цей чоловік на фотографії?

Софія не відповіла відразу.

Вона підійшла до вікна.

За склом жило місто.

Машини.

Люди.

Світло.

Усі кудись поспішали, навіть не здогадуючись, що в цей момент у її житті вирішувалося щось набагато важливіше за черговий контракт чи багатомільйонну угоду.

— Його звали Максим.

Артем підняв голову.

— Звали?

— Він помер.

Артем мовчав.

— Це сталося багато років тому, — продовжила Софія. — Ще до того, як моя компанія стала тим, чим вона є зараз.

Вона повернулася до нього.

— Ми були разом.

— Він був твоїм чоловіком?

— Ні.

— Коханцем?

Софія опустила очі.

— Людиною, яку я колись дуже любила.

Артем дивився на неї, не перебиваючи.

— Тоді я ще не була такою, як зараз. У мене був бізнес, але я не мала великих грошей. Не мала впливу. Не мала десятків людей, які чекали від мене рішень.

Вона зробила паузу.

— Я була просто жінкою, яка думала, що встигне все.

— Що сталося?

Софія стиснула пальці.

— Він потрапив у борги.

Артем нахмурився.

— Серйозні?

— Достатньо серйозні, щоб почати боятися за власне життя.

Він мовчки чекав.

— Максим займався інвестиціями. Спочатку все було добре. Потім він зробив кілька неправильних рішень. Почав позичати гроші, щоб перекрити старі борги. Потім з’явилися люди, яким він був винен.

— І ти допомогла йому?

Софія усміхнулася.

Але в цій усмішці не було нічого радісного.

— Я віддала йому майже все, що тоді мала.

Артем повільно видихнув.

— Але цього було недостатньо.

— Так.

Вона знову подивилася у вікно.

— Я намагалася його врятувати. Давала гроші. Шукала знайомих. Просила людей, яких ніколи не хотіла ні про що просити.

— А він?

Софія заплющила очі.

— Він брехав мені.

У кімнаті стало тихо.

— Він говорив, що все під контролем. Що скоро все закінчиться. Що мені не потрібно хвилюватися.

Вона повільно похитала головою.

— А потім я дізналася, що він узяв гроші від небезпечних людей і навіть не сказав мені про це.