Розділ 23. Коли мовчання стає небезпечним

Ранок почався надто тихо.

Саме ця тиша й розбудила Софію.

Вона лежала із заплющеними очима, не рухаючись, і кілька секунд намагалася зрозуміти, що саме змінилося. За останні місяці вона звикла прокидатися від дзвінків, повідомлень, голосів, поспіху, важливих зустрічей і нескінченних справ.

Але цього ранку не було нічого.

Ні дзвінків.

Ні повідомлень.

Ні поспіху.

Лише рівне дихання чоловіка поруч.

Софія повільно розплющила очі.

Кімната була залита м’яким ранковим світлом. За великими вікнами поступово прокидалося місто, а поруч із нею спав Артем.

Вона повернула голову й довго дивилася на нього.

Уві сні він здавався зовсім іншим.

Без напруги.

Без звичної внутрішньої настороженості.

Без тієї боротьби, яку вона останнім часом усе частіше бачила в його очах.

Просто молодим чоловіком, який випадково увійшов у її життя й перевернув його так, як не зміг би ніхто інший.

Надто молодим для неї.

Надто близьким.

Надто небезпечним для її спокою.

І надто важливим, щоб вона могла просто від нього відмовитися.

Софія обережно торкнулася його руки.

У ту ж мить телефон на тумбочці різко завібрував.

Вона завмерла.

Чомусь відразу відчула, що ця тиша закінчилася.

На екрані висвітилося ім’я її помічниці.

Марина.

Софія повільно сіла на ліжку й взяла слухавку.

— Алло?

Голос Марини був напруженим.

— Софіє Андріївно, вибачте, що так рано.

— Що сталося?

Кілька секунд у слухавці було тихо.

— Вам потрібно негайно подивитися новини.

Софія заплющила очі.

— Марина…

— Це стосується Артема.

Сон зник миттєво.

Софія повільно повернулася до ліжка.

Артем усе ще спав.

— Що саме?

— У мережі з’явилася стаття. І фотографії.

Пальці Софії сильніше стиснули телефон.

— Які фотографії?

— Ваші.

Вона мовчала.

— Софіє Андріївно…

— Надішли мені.

Повідомлення прийшло майже одразу.

Софія відкрила його.

І на кілька секунд світ навколо ніби зупинився.

На екрані була фотографія.

Вона та Артем.

Вони виходять із ресторану.

На іншій він тримає її за руку.

На третій — вони стоять біля її будинку, навіть не підозрюючи, що за ними хтось спостерігає.

Стаття мала гучний заголовок:

«Відома власниця парфумерної імперії та її молодий коханець: роман, який приховували від усіх».

Софія повільно опустила телефон.

— Що там? — почувся за її спиною голос Артема.

Вона не одразу відповіла.

Артем сів у ліжку й уважно подивився на неї.

— Софіє?

Вона мовчки простягнула йому телефон.

Він прочитав заголовок.

Потім переглянув фотографії.

Його обличчя поступово змінилося.

— От чорт…

— Це вже всюди?

— Схоже, так.

— Я питаю не тебе.

Софія знову піднесла телефон до вуха.

— Марина, наскільки все серйозно?

— Уже телефонують журналісти. У соціальних мережах це активно обговорюють. І ще…

— Що ще?

— Учора ввечері один із наших партнерів повідомив, що хоче перенести сьогоднішню зустріч.

Софія гірко всміхнулася.

— Звичайно.

— Софіє Андріївно, можливо, вам сьогодні не варто приїжджати до офісу.

Софія подивилася на Артема.

Він не відводив від неї погляду.

— Ні.

— Але…

— Я буду через годину.

Вона поклала слухавку.

У кімнаті запала тиша.

І тепер ця тиша вже не була спокійною.

Вона тиснула.