Розділ 22. Місце, де зникають маски

Олексій приїхав швидше, ніж обіцяв.

Софія помітила його автомобіль через вікно переговорної кімнати. У цей момент вона зрозуміла, що назад дороги вже немає.

Ще вчора найбільшою проблемою для неї були підозри, ревнощі, непорозуміння з чоловіком і страх втратити Марка.

Тепер усе змінилося.

Хтось стежив за нею.

Хтось стежив за Марком.

Хтось проник у внутрішню систему її компанії.

І тепер ця невідома людина призначила їй зустріч.

Софія знову відкрила останнє повідомлення.

«Якщо ти привезеш із собою інших — пошкодуєш».

Вона дивилася на ці слова, але страх поступово відходив.

Замість нього з'являлася холодна рішучість.

Марко стояв поруч.

— Ти ж не думаєш їхати туди сама?

Софія підняла на нього очі.

— Думаю.

— Софіє.

— Я не сказала, що поїду сама.

Марко трохи видихнув.

— Це вже краще.

— Але, можливо, доведеться зробити так, щоб той, хто нас запросив, думав, ніби я сама.

Марко насупився.

— Мені вже не подобається твій план.

— У мене поки що немає плану.

— Це мені подобається ще менше.

У двері постукали.

За кілька секунд до кімнати зайшов Олексій.

Він швидко оглянув усіх трьох.

— Отже, де адреса?

Софія показала йому телефон.

Олексій уважно прочитав повідомлення.

Потім подивився на Андрія.

— Ви сказали, що вже були там?

— Так.

— Коли?

— Приблизно місяць тому.

Олексій нахмурився.

— І що це за місце?

Андрій кілька секунд мовчав.

— Старе складське приміщення.

Марко подивився на нього.

— І що ти там робив?

— Отримав анонімне повідомлення.

Софія різко повернулася.

— Що?

— Мені надіслали адресу.

— Так само, як мені зараз?

Андрій кивнув.

— Так.

У кімнаті стало тихо.

Олексій повільно подивився на телефон Софії.

— Що було в повідомленні?

— «Якщо хочеш дізнатися, куди зникають гроші, приїжджай сам».

Софія зробила крок до нього.

— І ти нічого мені не сказав?

— Я вже пояснював.

— Ні.

Її голос став жорсткішим.

— Ти намагався виправдатися.

Андрій опустив очі.

— Можливо.

— Ти поїхав туди сам?

— Так.

— І що знайшов?

Андрій повільно видихнув.

— Нічого.

Марко підняв брови.

— Нічого?

— Приміщення було порожнім.

Олексій одразу втрутився.

— Повністю?

— Майже.

— Що означає «майже»?

Андрій подивився на Софію.

— Там був стіл.

— І?

— На ньому лежала папка.

Софія завмерла.

— Яка папка?

— Без написів.

— Що було всередині?

Андрій зробив паузу.

— Копії документів.

Софія повільно схрестила руки на грудях.

— Тих самих документів, які ти показував мені сьогодні?

— Частково.

Олексій зробив крок ближче.

— Ви забрали їх?

— Так.

— І після цього?

— Нічого.

— Вам ніхто не телефонував?

— Ні.

— Не погрожував?

— Ні.

Марко похитав головою.

— Значить, або ти щось приховуєш, або той, хто все це влаштував, чомусь вирішив почати діяти тільки зараз.

Андрій подивився на нього холодно.

— Я нічого не приховую.

Марко зробив крок вперед.

— Тоді поясни, чому ти досі не сказав Софії про ту папку.

— Бо я не знав, кому довіряти.

— А зараз знаєш?

Андрій не відповів.

Софія різко втрутилася.

— Досить.

Обидва чоловіки подивилися на неї.

— Ми не будемо зараз з'ясовувати, хто з вас правий.

Вона перевела погляд на Олексія.

— Що ти пропонуєш?

Олексій ще раз подивився на адресу.

— Спочатку перевіримо місце.

— Я їду.

— Софіє…

— Це не обговорюється.

Олексій уважно подивився на неї.

— Добре.

Марко ледь усміхнувся.

— Дивно. Мене вона слухає менше.

— Тому що ти не вмієш правильно переконувати.

— А він?

— Він просто не витрачає час на суперечки.

Олексій ледь посміхнувся.

— Я починаю розуміти, чому у вас усе так складно.

Софія взяла пальто.

— Їдемо.

---

Вони залишили автомобілі неподалік від вказаної адреси.

Далі Олексій наполіг, щоб Софія йшла тільки поруч із ним.

Марко тримався з іншого боку.

Андрій ішов позаду.

Старе складське приміщення стояло майже на околиці міста.

Навколо не було житлових будинків.

Лише покинуті споруди.

І темрява.

Софія зупинилася.

— Мені це не подобається.

Марко подивився на неї.

— Тоді ще не пізно повернутися.

Вона похитала головою.

— Ні.

— Ти впевнена?

Софія подивилася йому в очі.

— Ні.

Марко на мить усміхнувся.

— Нарешті чесна відповідь.

— Не звикай.

Олексій показав рукою вперед.

— Тихо.

Усі замовкли.

Десь усередині приміщення почувся звук.

Наче щось металеве впало на підлогу.

Марко напружився.

— Там хтось є.

Олексій кивнув.

— Схоже на те.

Вони повільно підійшли до дверей.

Замок був зламаний.

Двері трохи прочинені.

Софія відчула, як серце почало битися швидше.

Марко помітив це.

Непомітно для інших він торкнувся її руки.

Софія подивилася на нього.

— Все добре.

Він похитав головою.

— Ти погано брешеш.

— Ти теж.

— Я навіть не намагаюся.

Попри напругу, Софія ледь усміхнулася.

Це була лише мить.

Але саме вона допомогла їй зробити наступний крок.

Олексій обережно відчинив двері.

Всередині було темно.

Лише слабке світло проникало крізь брудні вікна.

Приміщення виглядало покинутим.

Порожні коробки.

Старі металеві стелажі.

Пил.

І тиша.

Андрій повільно озирнувся.

— Тут було інакше.

Софія подивилася на нього.

— Що саме?

— Стіл стояв там.

Він показав рукою вперед.