Розділ 20. Гра без правил

Марко ще кілька секунд стояв із телефоном у руці, хоча розмова вже закінчилася.

Останні слова Софії продовжували звучати в його голові.

— Зачини двері. І нікому не відчиняй.

Він виконав її прохання.

Перевірив замок.

Потім ще раз смикнув ручку дверей, ніби хотів переконатися, що звичайний металевий замок справді може захистити його від того, чого він навіть не бачив.

Марко повернувся до кімнати й підійшов до вікна.

На вулиці було майже порожньо.

Кілька автомобілів стояли вздовж дороги. Під ліхтарем повільно кружляли комахи. Десь удалині почувся звук двигуна.

Звичайний вечір.

Але тепер усе виглядало інакше.

Тепер кожна машина могла приховувати людину, яка за ним стежила.

Кожна тінь здавалася підозрілою.

Ще кілька днів тому його життя було простим.

Робота.

Замовлення.

Старий автомобіль.

Гроші, яких постійно не вистачало.

І Софія.

Несподівана жінка, яка увірвалася в його життя так само раптово, як сильний літній дощ.

Він навіть не помітив моменту, коли перестав сприймати її просто як красиву, багату й недосяжну жінку.

Тепер вона стала чимось значно більшим.

І саме це лякало його найбільше.

Бо разом із почуттями в його життя прийшли проблеми, яких він ніколи раніше не мав.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Софії.

«Ти вдома?»

Марко кілька секунд дивився на екран.

Потім надрукував:

«Так. Поки що слухняний».

Відповідь прийшла майже одразу.

«Це не жарт, Марко».

Його усмішка зникла.

Він набрав її номер.

Софія відповіла після першого гудка.

— Ти справді думаєш, що я просто сидітиму тут і чекатиму?

На іншому кінці дроту кілька секунд було тихо.

— Я думаю, що зараз тобі краще залишитися вдома.

— А ти?

— Я приїду.

Марко різко випростався.

— Ні.

— Марко…

— Якщо за нами стежать, ти не поїдеш сюди сама.

Софія важко видихнула.

— Я не сама.

— З ким ти?

Вона трохи помовчала.

— Скоро дізнаєшся.

Марко заплющив очі.

— Ти зараз серйозно?

— Цілком.

Попри напругу, він ледь усміхнувся.

— Іноді ти просто нестерпна.

— Але ти все одно мене слухаєш.

— Це тимчасово.

— Звичайно.

Марко знову підійшов до вікна.

— Софіє.

— Що?

— Будь обережна.

На цей раз вона мовчала трохи довше.

— Ти теж.

Розмова закінчилася.

Марко поклав телефон на стіл і сів на диван.

Минуло близько сорока хвилин.

За цей час він кілька разів підходив до вікна.

Перевіряв телефон.

Повертався назад.

Намагався переконати себе, що все це можна пояснити.

Можливо, хтось просто вирішив налякати Софію.

Можливо, це був невдалий жарт.

Можливо, він занадто сильно себе накручує.

Але фотографія не давала йому спокою.

Він чітко пам’ятав той вечір.

Пам’ятав, у що був одягнений.

Пам’ятав, що стояв біля будинку й розмовляв телефоном.

А це означало лише одне.

Хтось справді був поруч.

І спостерігав за ним.

Нарешті біля будинку зупинився автомобіль.

Марко одразу підійшов до вікна.

З машини вийшла Софія.

Поруч із нею — високий чоловік приблизно сорока років.

Марко насупився.

Вони швидко зайшли до під’їзду.

Через хвилину пролунав дзвінок у двері.

Марко не поспішав відчиняти.

Спочатку подивився у вічко.

Софія.

Поруч із нею — незнайомий чоловік.

Він відчинив двері.

— Привіт.

— Привіт, — швидко відповіла Софія.

Вона зайшла першою.

Чоловік залишився стояти біля дверей.

Софія повернулася до Марка.

— Це Олексій.

Незнайомець простягнув руку.

— Приватна безпека. Раніше працював у поліції.

Марко потиснув йому руку.

— Марко.

Олексій коротко кивнув.

— Я знаю.

Марко підняв брови.

— Уже починається.

Олексій залишився серйозним.

— Вибач. Але зараз нам краще не ставитися до цього легковажно.

Софія подивилася на Марка.

— Він допоможе нам зрозуміти, хто це робить.

Марко перевів погляд на неї.

— Нам?

— Нам.

Цього разу вона сказала це твердо.

Без сумнівів.

Марко мовчки зачинив двері.

Вони сіли за стіл.

Олексій попросив Софію показати всі повідомлення.

Фотографії.

Номери.

Час, коли вони були отримані.

Він уважно переглядав інформацію, час від часу ставлячи запитання.

— Коли ви вперше помітили, що за вами можуть стежити?

Софія задумалася.

— Я не була впевнена, що це справді стеження.

— Що саме викликало підозру?

— Дивні повідомлення. Люди, які знали, де я була. Потім фотографії.

Олексій подивився на Марка.

— А ви?

— Я взагалі дізнався про це тільки тоді, коли Софія надіслала мені фотографію.

— Ви раніше помічали когось біля будинку?

Марко задумався.

— Можливо.

— Що означає «можливо»?

— Біля мого будинку постійно хтось ходить. Я не звик шукати шпигунів у кожному автомобілі.

Олексій ледь усміхнувся.

— Це правильно.

— Але?

— Але тепер доведеться бути уважнішим.

Марко відкинувся на спинку стільця.

Йому не подобалося все це.

Чужа людина сиділа в його квартирі.

Софія виглядала напруженою.

А вони обговорювали його життя так, ніби він став частиною якоїсь справи.

Він помітив, як Софія дивиться на нього.

У її погляді було щось дивне.

Наче вона почувалася винною.

— Не дивись так на мене, — раптом сказав Марко.

Софія здивовано повернула голову.

— Як?

— Наче це твоя провина.

Вона нічого не відповіла.

Олексій підняв погляд від телефону.

— У певному сенсі…

— Ні, — різко перебив його Марко.

У кімнаті стало тихо.

Олексій уважно подивився на нього.

Марко продовжив:

— Винна не Софія.