Розділ 19. Тіні минулого

Софія майже не спала.

Після дзвінка чоловіка минуло лише кілька годин, але їй здавалося, ніби ціла ніч розтягнулася на вічність.

Вона лежала із заплющеними очима й слухала рівне дихання Марка поруч.

Він заснув далеко не одразу. Софія це знала. Вона відчувала, як кілька разів він повертався, як завмирав, ніби хотів щось сказати, але так і не наважувався.

Зрештою мовчання перемогло.

Але для Софії ця тиша не була спокоєм.

У ній знову оживали роки, які вона так довго намагалася залишити позаду.

Її шлюб.

Чоловік.

Їхній будинок, у якому колись було занадто багато планів і занадто мало щастя.

Колись вона справді кохала його.

Принаймні їй так здавалося.

Вони познайомилися в той час, коли Софія тільки починала будувати свій бізнес. Він був поруч, підтримував її, говорив, що вірить у неї.

Саме це й підкорило її.

Тоді вона ще не знала, що з часом підтримка може перетворитися на контроль.

Турбота — на байдужість.

А любов — на звичку.

Софія давно зрозуміла, що їхній шлюб закінчився.

Не вчора.

Не після появи Марка.

І навіть не після першої великої сварки.

Він закінчувався поступово.

День за днем.

Рік за роком.

Вони просто надто довго боялися назвати речі своїми іменами.

Марко ворухнувся уві сні.

Софія повернула голову.

У напівтемряві вона бачила його обличчя.

Таке молоде.

Таке спокійне.

І від цього їй стало ще важче.

Бо поруч із ним вона вперше за багато років відчувала себе живою.

Не успішною.

Не сильною.

Не відповідальною за весь світ.

Просто живою.

Але чи мала вона право на це?

Софія тихо підвелася з ліжка, щоб не розбудити його, і підійшла до вікна.

Місто за вікном ще спало.

Вона обійняла себе руками.

— Ти знову думаєш замість того, щоб спати?

Вона здригнулася.

Марко стояв у дверях кімнати.

— Ти не спиш?

— Уже ні.

Софія усміхнулася.

— Вибач.

— За що?

— За те, що розбудила.

Марко підійшов ближче.

— Ти не розбудила мене.

Він зупинився поруч.

— Ти боїшся.

Софія подивилася на нього.

— Я не боюся.

Марко ледь усміхнувся.

— Знаєш, що мені подобається в тобі?

— Що?

— Те, що ти навіть зараз не можеш просто сказати правду.

Вона закотила очі.

— Дуже романтично.

— Я стараюся.

Софія опустила погляд.

— Так. Боюся.

Марко став серйозним.

— Його?

Вона замислилася.

— Не зовсім.

— Тоді чого?

Софія повернулася до вікна.

— Того, що все це стане остаточним.

— А ти цього не хочеш?

Вона різко подивилася на нього.

— Не перекручуй.

— Я не перекручую.

Марко говорив спокійно.

Але Софія відчувала, що і він хвилюється.

Просто намагається цього не показувати.

— Коли ти остаточно закриваєш двері, назад уже не повернешся, — сказала вона.

— А ти хочеш повернутися?

— Ні.

— Тоді в чому проблема?

Софія гірко усміхнулася.

— Ти знову думаєш, що все просто.

Марко підійшов ще ближче.

— Ні. Просто я знаю, що іноді складність існує тільки тому, що ми боїмося зробити вибір.

Вона довго дивилася на нього.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я ненавиджу, коли ти маєш рацію.

— Це означає, що я маю рацію?

— Не звикай.

Марко усміхнувся.